Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру
Геопортал адміністративно-територіального устрою України

Науково-дослідний інститут геодезії і картографії

Тип:
КОАТУУ:7424155900
Змін всього:
Дата заснування/створення:Перші згадки 1550 рік. Офіційно в 1628 році.
Рік віднесення до категорії міст:
Поділ міста:
Площа:80642992.8482207
Населення:60— 2179(2008). 1628 ,1960160— .
Густота населення:307,1 осіб/км²
Поштовий код:17523
Телефонний код:+380 4637
Домені імена:
Телефонний код:
Назва мешканців:
День міста:
Міста-побратими:
Водойми:Річка Галка

Адреса:
Веб-сторінка:
Мер міста:
Голова держадміністрації:
Голова ради:

АТУ

Районів:0Списокна карту
Міських рад:0Списокна карту
Селищних рад:1Списокна карту
Сільських рад:0Списокна карту
Міст:0Списокна карту
Селищ міського типу:1Списокна карту
Селищ:0Списокна карту
Сіл:0Списокна карту

Відстань

До столиці:
До районного центру:
До найближчого міста:

Площа:80642992.8482207
Периметр:44764.4896673649
Сусіди:Петрівська сільська радаМалодівицька селищна радаМазківська сільська радаТовкачівська сільська радаОбичівська сільська радаЗаїздська сільська радаВеликодівицька сільська радаЖовтнева сільська радаБілорічицька сільська радаРудівська сільська рада



Мала Дівиця  —селище міського типу Прилуцького району Чернігівської областіУкраїни, на півдні області, 20 км. від м.Прилуки . Населення — 2179 осіб (2008). Відоме від 1628 року, від 1960 — селище міського типу. Батьківщина українського педагогаОльги Більської , дружини голови Директорії Української Народної РеспублікиСимона Петлюри .
Історія[ред.₴Давні часи За однією з легенд багатий поміщик подарував село і прилеглі до нього землі меншій дочці. А сусіднє село з угіддями дісталося старшій дочці, від чого виникла назва села —Велика Дівиця .За іншою легендою, колись у давнину багатий козак поділив своє майно між дочками, більшою і меншою, по обидва боки річки Галки. Відтоді село, де залишилася жити «мала дочка» (дівиця) стала зватись Мала Дівиця, а де жила «велика дочка» — Велика Дівиця. Існують ще легенди змінних форм, зміст яких один. Але відомий історик О.Лазаревський вважав, що назву село одержало від річки Дівиці, що протікала тут раніше. У «Описании старой Малороссии» О.Лазаревський пише, що в акті 1740 року річка називалася Дівицею, і від неї одержали назву села Мала, Велика та Володькова Дівиці (Володькова Дівиця нині с.Червоні Партизани , Носівського району).У II — IV ст. по Р. Х. тут були поселення слов`ян (розкопки 1962). Досі у Великій Дівиці збереглися городища.За переказами першими поселенцями на берегах Галки були чотири козаки брати Конки, хоч прозивали їх Гнаткові. І зараз в селі є прізвище Конка. Хоча найпоширеніші прізвища Бублик, Тонкаль, Федчун. Предок нинішніх Федчунів був полковим писарем Прилуцького полку Гетьманщини.Перші згадки села у рукописних джерелах датуються1550роком, але певна згадка лише 1628 року — село засноване на землях Яреми Вишневецького. З 1648 мешканці Малої Дівиці брали участь у Визвольній війні Богдана Хмельницького, зокрема1649в Реєстрах Війська Запорізького серед сотень Прилуцького полку значиться іМалодівицька .Згодом село належало Прилуцькій полковій сотні.1692прилеглі землі належали прилуцькому полковнику Д. Горленку. ПісляПолтавської катастрофи1709 року переходило з рук в руки. Власником були Семен Даценко, прилуцький полковий хорунжий, Марко Аврамович, тесть гетьмана Іоанна Скоропадського . Володів селом також Харлампіїв дівочий монастир. Слобідські землі належали поміщику О. Закревському та полковнику Якубовичу.Крім загального хліборобства, розвинуті промисли — шкіряний, смушковий. Виробляли смолу, дьоготь. Після реформи 1861 року землі належали в основному поміщикам. Сам міністр фінансів Росіської імперії Макаров мав землі навколо села Мала Дівиця, бо дуже родючими вони були.З технічних культур найбільше вирощували махорку — було п`ять махоркових складів, які закуповували сировину у селян для тютюнових фабрик. Вже у часи СРСР селектори виділили місцеву махорку в певний ґатунок — «Дівицька». Десь з1910року у селі почали розводити сади, переважно вишневі. [ред.₴Голодомор Село постраждало від геноциду українського народу, проведеного владою СРСР у 1932—1933 роках. За підрахунками директора школи с. Жовтневе О. Лозового «у трьох селах Прилуцького району Велика Дівиця, Мала Дівиця і Жовтневе померло понад тисяча мешканців». Очевидиця Голодомору в селі Пріська Чухліб, 1926 р.н., розповідає:
« За вказівкою райкомів чи обкомів організували підводи, їздили у кожну хату і вигрібали все, що бачили: квасолю, соняшники, кукурудзу, картоплю, часник. Якщо не знаходили картоплі у льохах, то брали такі щупи залізні й пробивали ними землю. А люди, знаючи це, закопували картоплю і часник садили зверху. Сільські активісти ходили по тому часнику, розкопували і забирали. Заглядали в піч. Якщо зварений там був якийсь харч, борщ, чи що, витягали і виливали, бо було задумано знищити людей. А як ми рятувалися, наша сім`я. У матері попухли ноги були, а в мене і в брата лише животи великі, а ніжки такі тонесенькі, як ниточки, від голоду. А батько мій працював на салотопному заводі, де виготовляли мило. Туди звозили всяку падаль — корова здохла, телиця чи коняка, батько приносив ту падаль, мати ставила казанок, а воно до того смерділо, що дихати нічим було. А ми так ждали, щоб хоч з`їсти по шматочку. Трохи картоплі люди все-таки поховали. То мати картоплину почистить, а лушпаї — у льох, щоб посадити було чим. Коли почалася весна, діти, всі, як один,— торбинка через плече і суцвіття з конюшини рвали. Зацвіла акація,— лізли на дерева, обривали суцвіття, мати сушила, перетирала і смажила такі деруни. А вони такі гіркі були, що в рот не можна було взяти. А ще ж на роботу в колгосп ідуть жінки, то мати: «Діти, нарвете лободи». Мати води наллє, ту лободу укине, зварить. Ми ту лободу їли, а тоді виходили на моріжок, і оці калачики такі росли. І ми понариваємо сірникові коробочки, чистили і їли. А мати з поля прийде, давай терти ту конюшину, акацію, і дерунчики пече. То вже так стоїмо над піччю, щоб тих дерунчиків поїсти. А був випадок, коли за борщ з лободи вбив чоловік сусідку. А вже отак попід дворами можна було багато побачити людей, які лежали пухлі, мертві. На кладовищі викопали таку канаву, довгу-довгу, і двоє людей їздили, і цих, які померли, збирали на вози. Отак ховали людей. Навесні у селі стояли десятки хат із забитими навхрест вікнами. У прочинених дверях протяжно вив вітер. Було моторошно. Здавалось, що то плачуть в хатинах душі, що так рано пішли з життя... Розказували, що західняки знали, що в нас голод, збирали гроші і продукти, хотіли переправити, і їх не пропустили. А в Дніпропетровську, Миколаєві назбирали гори пшениці, жита, а там міліція стояла, і тільки хто підійде до тієї купи, щоб набрати зерна, розстрілювали. То все було зроблено, щоб знищити Україну, український народ. Хоч я і мала була, але оцих картин, як люди пухли під дворами і гинули, я ніколи не забуду, я сама це бачила [Джерело?]  » [ред.₴Друга Світова війна Німецькі частини увійшли до села у серпні 1941. Облаштовано жандармерію у складі чотирьох осіб, на чолі — Кібловський. У сучасному відділі Архіву окупації 1941—1944 (Державний архів Чернігівської області) міститься добре збережений фонд районного Старостату Малодівицького району Чернігівської області — постанови, накази, розпорядження, інструкції комендатури. Від 2004 доступ — вільний.За непервіреними даними, в селі було створено підпільний райком ВКП(б) на чолі зі сталіністами Д. Страшенком та С. Прядком. Очевидці згадують: у селах справді траплялися розстріли партизан, які підлягали загальному командуванню НКВС СРСР. Вочевидь, ліси навколо села М. Дівиця давали прихисток як сталінським, так і українським партизанам.