Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру
Геопортал адміністративно-територіального устрою України

Науково-дослідний інститут геодезії і картографії

Тип:
КОАТУУ:5323680401
Змін всього:
Дата заснування/створення:
Рік віднесення до категорії міст:
Поділ міста:
Площа:832806.556307624
Населення:1122 . .2006 — 2009 20 ,120 . . 1870 :. ,. , , ,. ..,.., ... 1912 : ., , .. 1913 ... 19131914 90 . ,. 1915 .,1920 ,.19305 : « »,,
Густота населення:122,26 осіб/км²
Поштовий код:37711
Телефонний код:+380 5357
Домені імена:
Телефонний код:
Назва мешканців:
День міста:
Міста-побратими:
Водойми:

Адреса:
Веб-сторінка:
Мер міста:
Голова держадміністрації:
Голова ради:

АТУ

Районів:0Списокна карту
Міських рад:0Списокна карту
Селищних рад:0Списокна карту
Сільських рад:0Списокна карту
Міст:0Списокна карту
Селищ міського типу:0Списокна карту
Селищ:0Списокна карту
Сіл:1Списокна карту

Відстань

До столиці:139693
До районного центру:23301
До найближчого міста:

Площа:832806.556307624
Периметр:4419.47960949656
Сусіди:село Приймівщинасело Сліпорідсело Хоружівкасело Котляревськесело Козачесело Новоселівкасело Макарівщинасело Максимівщинаселище міського типу Новооржицькесело Воронинці



Воронинці - село Оржицького району Полтавської області, центр сільської ради народних депутатів, якій підпорядковані села Козаче, Котляревське, Максимі вщина, Новоселівка і Приймівщина. Розташоване на березі р. Сліпороду, за 32 км від Оржиці і за 10 км від залізничної станції Лазірки. Село існуюче. Історія Ще в 30-х роках XVII ст. у селі поселився козак Роман, тож і стали потім називати його Романцями. Як і всі навкруг села, Романці були малочисленні, всього 318 жителів, а з довкружними хуторами, що входили до складу сільради нараховувалося 1302 чол. У селі було володіння яблунівського сотника П.Ворони, тому Романці стали називатися Воронинцями. У 1654 році його дочка Христина продала ці володіння Мгарському православному монастирю. Біля села знаходився хутір Андрія Прийми, який його одержав у спадок від свого батька — сотника Семена Прийми. Згодом їх хутір назвали Приймівщина. Рід Прийми мав власність на хуторі аж до Великого Жовтня. Коли почалася Вітчизняна війна 1812 р., на території Хорольського та Лубенського повітів почали створюватися козацькі полки. За розпорядженням генерал-губернатора Я.Лобанова-Ростовського на початку серпня сюди прибув учасник російсько-турецької війни 1806 - 1807 р.р. у чині штабс-капітана І.П.Котляревський. Йшли в козаки з задоволенням, тому на 17 днів раніше було сформовано козацькі полки. Тож незвичайна назва населених пунктів Козаче і Котляревське і пов`язана із цією подією. Новоселівка одне з найстаріших сіл, яке входить до складу сучасних Воронинець. Вже на початку XVIII ст. тут знаходилися поодинокі хати, а до 1885 року було побудоване ціле село. Новосели переїжджали з навколишніх сіл: Максимівщини, Приймівщини (звідси і назва Новоселівка). На великому вигоні перед селом стояли десятки млинів. Вони належали сім`ї Тьорло. Тут обслуговувалися всі навколишні села. У роки колективізації сім`ю Тьорло було розкуркулено і вислано в Сибір. Майже всі млини було знищено. Залишився лише один, який і до сьогодні нагадує ті далекі часи. Довгий час мірошником (і в роки голодомору, і в роки Великої Вітчизняної війни) був Левченко Лука Григорович. Багато людей під час тих страшних подій, які залишилися живими, завдячують саме йому, Луці Григоровичу. А ще млин був свідком далеких воєнних подій. Саме тут, проходив шлях 32 ої кавалерійської дивізії під командуванням Бацкалевича Олександра Івановича, яка восени 1943 року рейдом виходила з німецького оточення. Недалеко від млина ворожа куля обірвала життя славного капітана-розвідника Бишовця. Так і залишився він назавжди тут, на пагорбі, край шляху. А могила всім нагадує про воєнне лихоліття. А ще Новоселівка славиться своєю чудодійною криницею. За народною легендою вона з`явилась тут більше двохсот років тому. Спочатку це було джерело, яке постійно заливало навколишні землі. І пан, якому належали ці землі, наказав селянам загатити його. Але воно незважаючи ні на що, виходило на поверхню. Одного разу у пана захворіла дочка - вона стала швидко сліпнути. До яких тільки лікарів він не звертався, ніщо не допомагало. І приснився пану дивний сон: на місці джерела стоїть чудодійна криниця. До неї йдуть люди і лікуються цілющою її водою. Йому теж порадили зводити дочку до криниці. На наступний день пан наказав розчистити джерело і побудувати там криницю. Умившись водою із неї, дочка пана стала зрячою. І з тих пір щороку, 6 травня, відбувається освячення води в цій криниці. Воронинці входили до 2-ї Лубенської сотні Лубенського полку, з 1781 - до Лубенського повіту Київського намісництва, з 1796 - Малоросійського, з 1802 -Полтавської губернії. Після 1861 р. Воронинці були віднесені до Лазірківської волості.За переписом Київського намісництва з 1781 - 1787 рр. в селі було 169 хат різного звання казенних людей, всього 601 душа чоловічої статі, а в 1859 р. - у Воронинцях та Козачому 177 дворів, де проживало 1059 жителів. З 1923 р. Воронинці входили до Тарандинцівського, а з 1935 - Лазірківського р-ну. У 1963 - 1964 р.р. село відноситься до Лубенського, а з 1965 - Оржицького району. Сучасний стан Колгосп імені Кірова був заснований в 1931 році і проіснував до 16 лютого 1993 року. У зв`язку з прийняттям Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» та керуючись Постановою Верховної Ради України від 14.11.1992 року про введення в дію Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» було реорганізовано колгосп ім.. Кірова в колективне сільськогосподарське підприємство ім. Кірова, яке і стало правонаступником колгоспу з усіма його правами і обов`язками. 1 березня 2000 року КСП ім. Кірова було реорганізовано в товариство з обмеженою відповідальністю - найпоширенішим видом господарських товариств (ТОВ «Агрофірма «Воронинці»), де найвищим Органом керування став Статут та Установчий Договір, який підписали 11 засновників товариства. На чолі 11 засновників було обрано директора товариства Безроду О.О., а пізніше Мартиновича В.І. На сьогодні в товаристві налічується 296 пайовиків, чия земля здана йому в оренду. У господарстві є товарна ферма та машинно-тракторний парк. За господарством налічується 1370 га землі. Окремо створено Товариство під назвою «РОСТ ЛТД» - керівник Бернадський М.М. м. Київ. У це товариство здали свої земельні та майнові паї 291 особа. За товариством числиться 1123 га землі. Першим виконавчим директором став Мороз Андрій Григорович, а з 2003 р. — Савлучинський Михайло Олексійович, колишній директор СТОВ „Савинці". На цій землі вирощують зернові культури: ячмінь, пшеницю, горох, сою, квасолю, просо, кукурудзу. На території товариства побудовані 2 сушарки. Тут проводиться первинна обробка зернових: очищення, сушка. Потім зерновідправляється в с. Погреби Глобинського району, де знаходиться база товариства. Зерно калібрується і протруюється. Готове насіння для посівів відправляється в сільськогосподарські товариства України і Білорусії. Нині по паралелі через водне плесо ставка у Воронинцях поряд із цукровим заводом завершується будівництво калібровочного заводу. Власниками підприємства вкладаються колосальні кошти в будівництво. На території села Воронинці знаходиться сільська рада, загальноосвітня школа І — II ступенів, Будинок культури, амбулаторія, Будинок для ветеранів війни і праці. Населення становить 1122 чоловіки. Демографічна ситуація складна. За період з 2006 — 2009 роки народилося 20 дітей, померло 120 осіб. Значні для села історичні події. 1870 рік для воронинчан був пам`ятний: відкрилася церковнопарафіяльна двокласна школа. Вона щорічно охоплювала навчанням близько ЗО дітей, переважно хлопчиків. Вивчали закон Божий, читання, письмо, розв`язували нескладні арифметичні задачі. Закону Божого навчав священник М.С.Матченко, а інших предметів - учителі Ф.М.Дузькрятченко, Т.М.Гостенберг. 1912 рік для Воронинець був щедрим: закінчено будівництво нової церкви та приміщення земської початкової школи на три класні кімнати. Було зведено початкові школи у Приймівщині, Максимівщині, Макарівщині. Ці села належали до Воронинцівського приходу. Всі школи почали діяти в січні 1913 року. Приміщення церковно-приходської школи було відремонтовано і передане земству. Отак і започаткувалася школа у Воронинцях. Вже в 1913 - 1914 роках навчалися в ній 90 дітей. У роки громадянської війни воронинчани воювали на фронтах , боролися за владу Рад в партизанському загоні Осельця. Остаточно Радянська влада в селі встановилася в грудні 1915 року. Велику роботу в селі проводив сількомнезам, що діяв з 1920 року, особливо при перерозподілі землі. У результаті колективізації 1930 року селяни Воронинцівської сільської ради об`єднались у 5 господарств: «Перше травня», імені Сталіна, "За Нове життя" імені Балицького (пізніше імені Кірова), імені Петровського. Першими головами колгоспу були Грицай В.В., Клименко Я. А., Борсук П.М., Сергієнко М.І., Тур А.Г.. Трагедія 1933 року не проминула і Воронинці. Голод був не просто штучний, а свідомо створений керівництвом. Влітку 1932 року випадки недоїдання іголодування в селі стали звичним явищем. „... Настали страшні чорні роки - 1932-й і 1933-й рр. Уповноважені активісти вже давно шастали по хатах і забирали все, що у кого збереглося їстівне. Добре пам`ятаю, як мама з заробітків щось, бувало, приносила у вузлику чи торбинці — якесь зерно, горох чи квасолю — і старанно ховала, щоб не знайшли „биндаси" (так ми всіх „тих" називали). Мама їх панічно боялася, щоб не вивезли до Сибіру, адже виганяли і погрожували..." „... Був і врожай, і засухи не було, а де в кого, який клуночок зерна був, - то їде бригада, та все й забирає. Бригада приходила на чолі з головою сільської ради. В них не було ніяких документів. Іде було шайка з ковіньками від двору до двору і шукають по хатах, на городах. Скрізь нишпорили. Люди ховали продукти, хто де міг. І закопували в землю, під полом, ховали в сіно, під дровами. Та тільки скрізь находили..." „... Сиріт було багато. У нас, де зараз живе Царинний, створили патронат. Збирали діток-сиріт і туди відправляли. А як підросли, то йшли вони хто куди. Та й померло тоді багато дітей. У нас тітка з трьома дітьми опухли від голоду і померли всі, нікого не зосталося..." (Левченко Є.Л., 1916 р.н., С.Воронинці Оржицького р-ну Полтавської обл.) Мирну працю воронинчан, як і всіх радянських людей, перервав віроломний напад фашистської Німеччини. У вересні 1941 року село було окуповане фашистами. За час окупації гітлерівці та їх прислужники розстріляли 12 осіб: голову сільської ради Гребіша Ю.Я., голів колгоспів Сергієнка Ф.С. і Тура А.Г., працівника РК КП України Безроду О.М., секретаря комсомольської організації колгоспу «За Нове життя» Облапа І.М., голову ССТ Бараненка Д.М., завгоспа колгоспу «Перше травня» Підтоптаного С.К. та інших. На каторжні роботи до Німеччини було вивезено 172 жителів села, серед них працівника райкому партії Грицая Ф.М. та голову колгоспу ім. Кірова Макаренка С.Я., які загинули там у таборі смерті. На фронтових дорогах прославилися Холодняк І.М. - кавалер двох орденів Слави, Холодняк В.П. - кавалер ордену Слави, Коверник В.А. - кавалер ордену Леніна, Клюшніченко С.С. Холодняк І.М. був мобілізований на фронт в жовтні 1943 р. Приймав участь у штурмі фашистських укріплень на Дніпрі. Пізніше був зарахований до розвідроти. Тут він прославився, як один з кращих розвідників. Його бойові заслуги були відмічені орденами Слави II і III ступенів, орденом Червоної Зірки і Великої Вітчизняної війни, медаллю „За відвагу", багатьма ювілейними медалями. Іван Михайлович був представлений до нагороди орденом Слави І ступеня, але через поганий стан здоров`я і його власну відмову про клопотання нагорода так і не дійшла до героя. Клюшніченко Степан Степанович до лав Червоної Армії був призваний у травні 1941 року. Спочатку був направлений до Харкова, а коли почалася Велика Вітчизняна війна переправили до Курська, а потім Воронежа. Тут і брав участь у воєнних діях проти навали фашистських полчищ. Поблизу Москви був тяжко поранений. Після госпіталю знову на фронті і до кінця війни приймає участь у воєнних діях. У лютому 1945 року Клюшніченко С.С. був комісований як інвалід II групи. Степан Степанович нагороджений за участь в активних воєнних діях орденом Слави III ступеня, орденом Вітчизняної війни та десятьма медалями. Демобілізований Клюшніченко в 1946 році. Працював у місцевому колгоспі аж до виходу на пенсію у 1977 році. Зараз на заслуженому відпочинку. У боротьбі за Батьківщину віддали своє життя 252 воронинчан. Це більша половина тих, що були забрані на фронти війни. Після війни у 1950 році на території Воронинцівської сільської ради створено два колгоспи, а в 1959 р. - один ім. Кірова. Видатні постаті села Село Воронинці з давніх-давен славиться своїми людьми. Далеко за його межами відомі прізвища доктора технічних наук Кузьми Антоновича Федоренка, доктора історичних наук Григорія Яковича Сергієнка, доктора медицини Валерія Івановича Федоренка. К.А.Федоренко народився в багатодітній селянській сім`ї в 1920 році. Батько був в числі тих, хто підтримував нові погляди в селі. Федоренко Антон, підтриманий більшістю односельців, обирається першим головою сільської ради депутатів трудящих. Молодому Кузьмі було в кого вчитися і з кого брати приклад. В 1928 році він іде до 1 класу Воронинцівської школи, яку закінчує в 1931 році. Потім - навчання у Лазірківській середній школі. 1941 рік був роком початку Великої Вітчизняної війни. З першого і до останнього дня танкіст Федоренко Кузьма на фронті. Закінчується війна, і молодий офіцер, нагороджений багатьма урядовими нагородами за бойові дії на фронтах війни, продовжує службу у Збройних силах своєї Батьківщини. У кінці 40-х років вмілого й здібного офіцера командування Московського військового округу посилає навчатись у військову академію ракетних військ країни. Закінчивши військову академію, Кузьма Антонович присвячує себе науковій праці в галузі ракетних військ. Спочатку він закінчує ад`юнктуру (тобто стає кандидатом військових наук), а після закінчення академії Генерального штабу -і докторантуру. Федоренко стає доктором військово-технічних наук. Кузьмі Антоновичу присвоюється звання професора. У 1970 році Федоренко К.А. стає лауреатом Державної премії Радянського Союзу за великі заслуги в розвитку ракетної техніки країни. У цей час він мав військове звання генерал-майора і працював заступником начальника академії ракетних військ. Кузьмі Антоновичу присвоюється звання генерала-лейтенанта. У 1990 році Федоренко К.А. пішов на заслужений відпочинок. Всі предки Якова Івановича Сергієнка були селянами-трудівниками. В 1925 році в його сім`ї народився син Григорій, який у майбутньому прославив історичну науку України. У далекому 1933 році Григорій пішов навчатись до 1 класу Воронинцівської школи. Здобути середню освіту цьому здібному інаполегливому учневі в довоєнний період не вдалося. Почалася Велика Вітчизняна війна 1941 - 1945 рр. Захищати здобутки свого народу довелося і Григорію Яковичу. Він перебував на фронті до закінчення цієї страхітливої війни. Повернувшись із фронту, Григорій Якович продовжує навчатись у Воронинцівській середній школі, яку закінчує у 1949 році із золотою медаллю. Потім навчання у Київському державному університеті. Як школу, так і університет він закінчує з відзнакою. Сергієнко успішно захищає кандидатську дисертацію. Він стає вченим-істориком. З-під пера Григорія Яковича виходить багато праць на історичну тематику. Найфундаментальнішою є праця про повстання декабристів, зокрема про декабристський рух на Україні. Знаменним в житті Сергієнка Г.Я. був 1975 рік. У цей час він захищає докторську дисертацію і йому присвоюється Державна премія нашої країни. Разом з істориками В.Г.Сарбеєм і В.А.Смолієм, Сергієнко Г.Я. є автором навчального посібника для учнів 8-9 класів, який вийшов у світ в 1989 році. У 1993 році побачив світ уже перероблений і допрацьований підручник з історії України для 7-8 класів. Таким є неповний перелік наукових праць з історії нашого земляка. Федоренко Валерій Іванович народився в селі Воронинцях у 1941 році в сім`ї вчительки і кадрового офіцера. Дитинство його пройшло у тяжкі воєнні та перші повоєнні роки. 1948 рік для Валерія став початком здобуття освіти у місцевій школі, яку він закінчив в 1958 році. У цьому ж році Валерій Іванович поступає на навчання до Харківського медичного інституту. Після закінчення 3-го курсу, його направляють навчатися в числі найздібніших студентів до Ленінградської військової медичної академії, яку він закінчує в 1964 році. Потім навчання в ад`юнктурі цього ж закладу. Знову наполеглива праця над кандидатською дисертацією. Успішний захист дисертації - і Валерій Іванович стає кандидатом медичних наук. Потім проходить військову службу у військово-морському флоті на підводних човнах. У кінці 1970 року Федоренка Валерія направляють на викладацьку роботу військово-медичної академії, де він захистив докторську дисертацію. Молодий вчений користується великою повагою не лише серед студентів, а й середнаукових працівників. У 1988 році вченому-медику присвоюється військове звання полковник, а ще пізніше і професорське звання. Наше село прославив своїми роботами художник-живописець Бараненко Віталій Олексійович, який народився в 1965 році. Після служби в армії вступив до Харківського державного художнього училища, яке закінчив з відзнакою в 1991 році. У цьому ж році продовжує навчання у Харківському художньому інституті на відділенні живопису. Досвіду набирався в народного художника України Адольфа Константинопольського, заслужених діячів мистецтва Б.Колісника, В.Чауса, Е.Дердзицького. У 1997 році закінчив інститут і одержав диплом з відзнакою та спеціальність художника-живописця. Під час навчання був учасником багатьох студентських та молодіжних виставок. Роботи художника-початківця є в приватних колекціях США, Росії, Бразилії, Іраку, Італії та ін. У 1999 році його роботи виставлялися в Лубенській картинній галереї. Найбільш вражаючими були картини «Приймівщинські стежки», «Капличка Веркольського монастиря», «Весна», «На пасовиську», «Сільські елегії».Поетеса Валентина Іванівна Грибенко народилася в червні 1962 року та Полтавщині в с. Воронинці. Закінчила Гадяцьке культурно-просвітнє училище, Київський університет і мистецтв. Працює керівником літературної студії Центру творчості дітей та юнацтва в м. Прилуки. Нагороджена знаком "Відмінник освіти України". Голова Прилуцького осередку "Просвіта ім. В.Г. Шевченка". Твори друкувались в поетичних збірках "Первоцвіт", "Синівська молитва", "Пастухи квітів" та збірках пісень прилуцького композитора В.О. Вота. В 2000 році світ побачила перша книга В. Грибенко "Краплина щастя" про яку схвально відгукнувся доктор філологічних наук, поет, перекладач, літературознавець Олександр Астаф`єв. "Голос волошки" - друга книга поетеси, яка з`явилася на літературному обрії у 2006 році.Її поезії - це роздуми, ліричні медитації, елегії, що вражають своєю сентиментальністю і політематизмом. Вони нікого не залишать байдужим, змушують зупинитися хоч на мить і замислитися про те, що саме для нас є важливим і необхідним у сьогоденні. Турбота і тривога за неоднозначне сьогодення і майбутнє своєї Батьківщини, звучить у її творах. Вона закликає осмислено сприймати цей світ і себе ньому. Слово-сповідь, яке торкається найтонших струн душі читача, вчить людяності, сповнює добра, любов`ю, милосердя, співчуттям, відлунює у серцях хвилями, болю, переживань, надії і віри. На території села проживає майстриня-вишивальниця Бган Марія Федорівна. У житті Марії Федорівни було вдосталь сліз і горя, непосильної праці, бо ж народилася в такий нелегкий час, пережите й найстрашніше – війну. "Дуже любила вишивати в молоді роки. Вишивала біля лампи. Могла сидіти і шити ночами" - говорить вишивальниця. Найбільше у Марії Федорівни вишитих рушників. У вишивках переважають червоні, зелені і сині кольори. Вишивала рушник і на весілля, і на випускні вечори, вишивала рідним і знайомим людям. На рушниках, справді ніби вишите саме життя. Тут і побажання молодятам, і побажання щасливої дороги у доросле життя. В узори вшивала пережите, ту любов, яку подарувала земля й родина, все те, що підказувало їй небайдуже серце. Вишивки Бган Марії Федорівни брали на виставки і сільський Будинок культури. Дивимося на її роботи і милуємося тими прекрасними узорами, яскравими квітами, які, немов живі, дихають своїм ніжним цвітом з прекрасних вишиванок. Ці вишивані узори будуть пам`ятати діти, онуки, односельчани. Бо ці обереги символізують чистоту почуттів, глибину безмежної любові до всіх тих, хто не черствіє душею