Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру
Геопортал адміністративно-територіального устрою України

Науково-дослідний інститут геодезії і картографії

Тип:
КОАТУУ:0521085803
Змін всього:
Дата заснування/створення:ХVI ст
Рік віднесення до категорії міст:
Поділ міста:
Площа:7028163.9443611
Населення:2813
Густота населення:413,68 осіб/км²
Поштовий код:23160
Телефонний код:
Домені імена:
Телефонний код:
Назва мешканців:
День міста:
Міста-побратими:
Водойми:

Адреса:
Веб-сторінка:
Мер міста:
Голова держадміністрації:
Голова ради:

АТУ

Районів:0Списокна карту
Міських рад:0Списокна карту
Селищних рад:0Списокна карту
Сільських рад:0Списокна карту
Міст:0Списокна карту
Селищ міського типу:0Списокна карту
Селищ:0Списокна карту
Сіл:0Списокна карту

Відстань

До столиці:220570
До районного центру:2828
До найближчого міста:

Площа:7028163.9443611
Периметр:18311.6748101282
Сусіди:селище Травневесело Кам'яногіркасело Олексіївкасело Станіславчиксело Жуківцісело Мала Жмеринка



Станісла́вчик—селовУкраїні , уЖмеринському районі Вінницької області . Cтаніславчик — одне з поселень Поділля, розташоване на березі річки Мурафа, на відстані 7 км від Жмеринки. Населення Станіславчика становить понад 3 тисячі осіб.
Історія При розкопках у Станіславчику археологи знайшли глиняні прясла для веретен ткацького кустарного промислу. Це свідчить про те, що поселення наших предків сягає у сиву давнину так званої трипільської культури. Археологи виявили також, що житло трипільців нагадувало копію української хати. Трипільська культура — одне з найяскравіших явищ первісної історії Європи. Станіславчик — селище з великою історією. Перше поселення, як стверджують дослідники, було засноване у так званому білому полі, що знаходиться у польовому урочищі на сході від нинішнього Станіславчика. Його жителі займались гончарством, а також рибальством. Вміли готувати смачну рибну юшку, тому, напевно, за це його назвали поселення Юшків.Село згадується в історичних джерелах ХVІ ст. під назвою Юшків. Відомо, що Максим Кривоніс 1649 р. проголосив це село сотенним містечком. Пізніше, після його знищення татарами, тут виникає нове поселення – Чачарин (у наш час цю назву має лісове урочище в околицях села). Цікаво, що 1940 р. у Станіславчику знайдено скарб – 5000 польських монет із низькопробного срібла часів правління короляСигізмунда ІІІ(1587-1632). 1 липня 1569 року Литва і Польща у м. Любліні підписали договір про створення єдиної держави. З того часу Чачаринська земля перейшла під польське панування. Власником цієї землі ставСтаніслав Потоцький . Поселення Чачарин на честь свого нового власника одержало назву Станіславов. Безпосередніми господарями на цій землі стали магнати Замойські та Ташкевичі. Сам Станіслав Потцький у своїй власності мав не тільки Станіславов, а й декілька десятків інших селищ і міст Поділля. А з 1613 року жителі Станіславова повинні були уже відробляти панщину два дні на тиждень. Був введений також і подимний податок. З кожним роком посилювалося гноблення населення.У 1629 році власник Станіславова збирав із жителів подимний податок уже з 445 димів. Крім важкої панщини жителі Станіславова працювали над укріпленням оборонних споруд -набіги татар з «Дикого Поля» продовжувались. Утиски польських панів посилювали боротьбу українського народу за національне і соціальне визволення. З особливою силою вибухнув гнів українського народу під час Визвольної віна 1648-1654 років. Надзвичайно важливу роль в організації виступів народних мас Поділля влітку 1648 року відіграв знаменитий селянський полковник Максим Кривоніс. Масштаби його діяльності набрали такого розмаху, що перелякана шляхта ставила його на один рівень із Богданом Хмельницьким. Розрізнені загони повстанців необхідно було об`єднати в організоване військо. З метою об`єднання місцевих повстанських загонів на Брацлавщині і очолити їх боротьбу проти польської шляхти, Богдан Хмельницький направив туди свого найближчого помічника Максима Кривоноса. У своїх зверненнях до селян Кривоніс закликав їх до нещадної бортьби з гнобителями. В одному з таких звернень він говорив: «Не слухайте панів, не слухайте урядників, як невільники, а приходьте всі до мене. Ваші батьки не знали ніяких панських законів на оцих политихнашою кров`ю ланах... І ви ніколи не знайдете кращого засобу звільнитись, коли зараз із зброєю в руках не скинете панське ярмо та не здобудете свободи кров`ю своєю... Вставайте, всі разом здобудемо собі свободу зараз, або ніколи», Тисячі й тисячі уярмлених селян пішли до загонів Максима Кривоноса. Станіславов опиняється у зоні частих військових сутичок між польською шляхтою і загонами селянсько-козацьких формувань. У серпні 1648 року Максим Кривоніс зі своїм малочисельним загоном під Станіславовим зустрівся із переважаючими силами шляхтичів. Але військова майстерність та мужність козацько-селянських загонів на чолі з Кривоносом не дали змоги добитися перемоги. Після сутички під Станіславовим загони Максима Кривоноса з новим поповненням з місцевих селян пішли на Шаргород і швидкими та рішучими діями штурмом оволоділи ним. Свідки таких тривожних часів — могили у польовому урвищі Хресна, які в народі й досі називають "Кривоносівськими».Армія Богдана Хмельницького успішно просувалася на захід і наприкінці вересня 1648 року спинилась під стінами Львова. Наближалась зима. Серед козаків розпочалась епідемія чуми, від неї помер видатний сподвижник Богдана Хмельницького Максим Кривоніс. Війна закінчилась Зборівським договором між Богданом Хмельницьким та польським королем Яном Казимиром, укладеним у серпні 1649 року. Цей договір завершив воєнні дії 1649 року, в ході яких козацько-селянське військо завдало нищівних ударів польсько-шляхетській армії. Згідно з договором було визначено кордон між Україною Богдана Хмельницького та Польщею. З реєстрів Запорізького війська 1649 рокудовідуємося, що прикордонними містами на заході, в яких стояли козацькі застави, були: Овруч, Кам`янобрід, Коростишів, Івця, Борщагівка, Погребище, Прилуки, Вінниця, Браїлів, Станіславов, Пеньківці, Копистирин, Мурафа, Шаргород, Садківці, Чернівці, Стіна, Ямпіль. Західніше цих міст проходив кордон між Польщею і Україною Богдана Хмельницького. Кордон на Поділлі проходив частково річкою Мурафа, а на Волині не доходив до річки Случ. На кордоні стояли сотні Київського, Уманського, Кальницького, Вінницького і Брацлавського полків. Б. Хмельницький розумів, що перемога може бути нетривкою, якщо її не закріпити на місцях.У 1649-1650 рр. він займається великою державною діяльністю по зміцненню козацької адміністрації, проводить адміністративно-територіальний поділ, підвладної території на полки та сотні. Наприкінці 1649 року спеціальним гетьманським універсалом нарівні з іншими полками і сотнями створюється на державному рівні Брацлавський полк під керівництвом полковника Данила Нечая, до якого увійшла 21 сотня. Станіславов був визначений як сотенне містечко, сотня якого входила до Брацлавського полку. Вся повнота влади у Станіславові належала сотнику. Крім сотника, який обирався козацькою радою, був сотен-ний осавул, писар, хорунжий, суддя. Сотник мав адміністративну, військову і судову владу. Було вве-дено контроль за фінансовим оподаткуванням населення, охорони торгівлі та ремесла. Селянська громада Станіславова визнала державне керівництво сотенної старшини. Після проголошення сотенним містечком у Станіславові з`явилась згодом ратуша -будинок посеред містечка. Лінії кордону по річці Мурафі захищали полки брацлавського полковникаДанило Нечайта уманського полковника Степи, також в їх районі перебували деякі селянські загони.Застави на західному кордоні по річці Мурафа виявились надто слабкими. У лютому 1651 року польський гетьман Мартин Калиновський, який стояв з обозом у Кам`янці-Подільському, вирушив до Бару і там зупинився. До Бару прибув Брацлавький воєвода Лянцскоронський. Данило Нечай мав на меті оволодіти Баром. Для виявлення позиції один одного Лянцскоронський, як начальник землі, посилає до козацького полковника своїх депутатів. Депутати не повернулись: Нечай наказав їх повісили у присутності турецького комісара. Мартин Калиновський, не допускаючи Нечая до Бару,пішов на випередження. У ніч на 9 лютого 1651 року передові частини польсько-шляхетського війська Калиновського і Лянцскоронського вдерлися на Брацлавщину і напали на прикордонні заслони козацько-селянських полків які стояли на західному кордоні.Вночі 10 лютого 1651 року передові частини жовнірів зупинились у Станіславові. Довідавшись від полоненого козака Станіславовської сотні про перебування Данила Нечая у Красному, вирішили скористатися цим моментом для уточнення добутої у полоненого козака інформації. Опівночі частина коронної армії вирушила зі Станіславова в сторону Красного, Розвідавши про основні сили Нечая, про сторожові загони, їх розташування, польські нападники повернули через Потоки-Жуківці на Станіславов, де й зупинилась на тому ж місці. Нечай з 3-тисячним військом перебував у Красному, з кожним днем збільшував його. Він виставив передовий строжовий пост у Ворошилівці під керівництвом сотника Шпаченка, який в разі небезпеки зобов`язаний був повідомити Нечая. Польське військостояло у Станіславові. Гетьман Мартин Калиновський скликав військову раду і, звертаючись до присутніх, сказав, що до нас дійшло повідомлення, що «бидло» зібралось у Красному, п`янствують і святкують Масляну, а на нас вони не чекають і не бояться, що ми на них нападем. Нечай гучно і весело вечеряв зі своєю любасею. Козаки вдались до п`янки та веселощів. Тим часом армія Калиновського і Лянцкоронського загальною чисельністю у 14-15 тисяч жовнірів 20 лютого 1651 року вирушила зі Станіславова. Знаючи, що Шпаченко знаходиться у Ворошилівці з малим загоном, польська коронна армія черезБудькишвидко напала на нього, повністю знищила його, що навіть не залишилось ні одного козака, який би повідомив у Красне Нечаю про небезпеку. Була ніч. У Красному ніхто не думав про небезпеку. ку. Тим часом польський передовий загін, який скла-дався із драгун під керівництвом П`ясочинського і ротмістра Корецького, підступили до Красного. Як лев, захищався Нечай. На його очах загинув брат Матвій. Козаки відбивались відчайдушно. Але сили були нерівні. У цьому бою загинув і сам Данило Не-чай. Булава й кінь Нечая дістались П`ясочинському. (Н. Костомаров. Богдан Хмельницький, Київ, 1995, с. 293). Після перемоги у Красному польські війська розгромили прикордонні застави в Мурафі, Шаргороді, Чернівцях, пограбували Ямпіль. У Станіславові польські загарбники залишили інший слід. Основна частина польського війська, яка прибула сюди і на деякий час зупинилась, розташувалась в малообжитому районі, зарослому лісовими хащами, відмежованому від містечка річкою та просторим ставом. Тоді цей район почали називати Польщею, або Польщизною. Дещо у зміненому вигляді назва Полу-ща дійшла до наших днів і нагадує нащадкам про той трагічні неспокійний період. (М. П. Солоненко. Газета "Нові Горизонти», 5 липня 1975 р.).14 березня 1651 року польний гетьман Мартин Калиновський дістався до Бару й вирішив утримати плацдарм у районі Бар-Браїлів-Станіславов-Хмельник, що прикривав шлях на Кам`янець-Подільський. Так було порушено Зборівський договір і розпочався новий єтап воєнних дій, який з перервами тривав до 1654 року, а польські хоругви під проводом Лянцскоронського і Потоцького не раз з`являлись під Шаргородом, Станіславовим, Лучинцем та в інших містах Поділля. Після Переяславської Ради Станіславов залишився під владою Богдана Хмельницького. Кордон, як і раніше, проходив по річці Мурафі. Населені пункт на захід від цієї річки залишились у складі. Визвольна війна 1648-1654 років закінчилась для Поділля вкрай невдало. Біля кордону залишились одні руїни. Західне Поділля знову дісталось польським паном. Багатий і щедрий край занепав, нагадував руїни. У Станіславові війна залишила п`ять курганів: 4 на полях, а один — біля цвинтаря, це вартова могили-курган, повз яку проходив колись сумнозвісний Кучманський шлях. Від династії Потоцьких на початку XIX ст. маєток у Станіславові перейшов до генерала від інфантерії графа Олексія Бахметьєва, генерал-губернатора Подільського краю. При виконанні службових обов`язків бував у Станіславові, який йому сподобався своєю природною красою. Граф Олексій Бахметьєв був знайомий з дочкою Стефана Потоцького, з якою невдовзі й одружився. У придане за дочкою Потоцького граф одержав Станіславов. Після певного періоду він залишає Кам`янець-Подільський і переїжджає до Станіславова. При цьому у Станіславові вже з`являються промислові підприємства попереробці сільськогосподарської сировини. Граф Олексій Бахметьєв із містечка задумав перетворити Станіславов у місто та організував тут центр торгівлі та промисловості. Основним заняттям населення залишалось землеробство. Панщина, як і раніше, кабала шість днів на тиждень. До містечка Станіславова входили його околиці: Григорівка, Зваричівка (нині такі назви існують) та Деркачівка (тепер Задвір).Наприкінці XVIII ст. був збудований млин на річці Мурафі. Весною 1815 року народний месникУстим Кармалюкз групою повстанців напав у Станіславові на садибу місцевого пана й пограбував його: забрав гроші, рушниці, боєприпаси. У жовтні 1815 року під Станіславчиком біли мли-на на річці Мурафі Кармелюка і його товаришів схопили, закували в кайдани та відправили до Кам`янця-Подільського. У 1830 році у Станіславчику побудували винокурний завод (ґуральня). У 1872 році запрацював цегельний завод, а також черепичний. У 1873 році в містечку Станіславчик проживало євреїв чоловічої статі 241 чоловік, кількість міщан і селян чоловічої статі складала 1141 чоловік.В 1861 році була створена Станіславчицька волость, до якої входили, крім Станіславчика, ще й Олексіївка, Дзялів, Будьки. Вона проіснувала до 1923 року, коли були утворені райони. Після укрупнення до Станіславчицької волості, крім Станіславчика, входили: Носківці, Потоки, Будьки, Слобода-Носковецька, Мала Жмеринка, Жуківці, Олексіївка, Дзялів (з 1946 р. Кам`яногірка), Кудіївці, Кобелецьке (біля Жуковець). Перша православна церква у Станіславчику була побудовані у 1734 році, однокупольна, дерев`яна, на фундаменті з каменю. Ця церква знаходилась в районі теперішньої ветеринарної лікарні. У 1816 році збудована Вознесенська церква, однокупольна, Церковна школа була відкрита у Станіславчику 1860 року і спочатку розміщувалась у церковному будинку. У 1867 році було побудовано великий будинок, в якому розміщувались дві церковно-приходські школи Вознесенської та Покровської церков. У вересні 1875 року замість двох церковно-приходських шкіл було відкрито одне міністерське училище. Визначною пам`яткою у Свято-Покровському храмі було ікона святителя Миколи Чудотворця, перенесена зі старої церкви. Видатний український письменник М. М. Коцюбинський навчався у Шаргородському духовному училищі з 1876 по 1880 роки. По закінченні училища 16-літній М. М. Коцюбинський перебував у Станіславчику.У другій половині 1880 року його батькові - Михайлу Матвійовичу вдалося дістати посаду волосього писаря у містечку Станіславчик. Невдовзі родина переїхала з Шаргорода до Станіславчика і поселилась у приміщенні волосної управи. Причиною звільнення була пропажа волосної «Книги .сделок и договоров", а це зачіпало майнові інтереси старшини, який здавав в оренду землю, Після Станіславчика Михайлу Матвійовичу вдалося здобути незначну посаду секретаря міщанської управи у містечку Пикові Вінницького повіту (тепер Калинівського району). Станіславчицький період життяМихайла Михайлович Коцюбинськогознайшов відображення в його оповіданні «Андрій Соловейко», або «Вченіє світ, а невченє тьма», в якому письменник використав факти і події, що мали місце саме у цьому містечку. УСтаніславчику юнак, щоб якось допомогти родині, давав приватні уроки, готувався до вступу н університет, пробував свої сили в художній літературі. Понині збереглася криниця, з якої найстарший з дітей Коцюбинського — Михайло брав воду, посадив дуб, під яким він відпочивав.3 Станіславчиком пов`язане ім`я Софії Віталіївни Тобілевич (дівоче прізвище — Дітковська), дружини Івана Карпенка-Карого(Тобілевича). Народилася вона 15 жовтня 1860 року у селі Новоселиці Вінницького повіту. Певний період у молоді роки вона перебувала у Станіславчику. Софія Віталіївна - відомо українська актриса, яка грала у мандрівних трупах разом зі своїм чоловіком. Пізніше вона залишила сцену, захопилась фольклористикою, записала сотні українських народних пісень. В 1905 році власником містечка стає О. Й. Добровольський. Сільських дворів тут було 785, населення — 5838 осіб. У Станіславчику діяли 2 єврейські молитовні школи, а також єврейське училищеТалмуд-Тори . Знаходилася тут земська станція, міщанське та волосне управління.Станіславчицьке вапно нарівні з браїлівським постачалося майже на всі цукрові заводи, що були розташовані на головній лінії Південно-Західної залізниці. У 1912 році в містечку міщан, ремісників і торговців, з євреїв нараховувалось 153 особи чоловічої статі. Загальна кількість євреїв, які проживали у містечку 974.Наприкінці 1929 року члени товариства «Червоний Сівач» створили колгосп і назвали його «Більшовик». На кінець 1930 року заснувалися цще три нових колгоспи: «Батрак», імені Петровського та «1-го Травня». 4 листопада 1932 року в Станіславчику була організована машинно-тракторна станція (МТС). До складу Вінницької округи, яку утворено 27 лютого 1932 року, увійшла 71 адміністративно-теріторіальна одиниця, що складалася з двох міст: Вінниця, Бердичів та 69 районів. Під номером 47 значився Станіславчицький район. 17 липня 1941 року гітлерівські окупанти увійшли в містечко із заходу пішими порядками, з південного заходу посунула важка техніка, танки, літаки, в півдня — моторизовані підрозділи. Під час окупації жителі містечка вели важку боротьбу проти гітлерівських загарбників. М. Ф. Головко, М. Тараканов, Г. В. Павлущенко, М. А. Штопко, М.С. Бурдельний були активними учасниками Жмеринського підпільної організації «Радянський патріот". Фашисти, напавши на їхній слід, жорстоко покарали їх. М. А. Штопко та М. С. Бурдельний були страчені, а зв`язківець В. С. Денисов — ув` язнений. На стіні однієї з камер Тираспільської тюрми у Молдові зберігся напис, зроблений кимсь із в`язнів: "2. ХІІ. 43р. розстріляли 18 партизанів з камери № 38, серед них жителі Станіславчика Макар Андрійович Штопко і М. Тараканов». На могилі закатованих патріотів у цьому місті встановлено пам`ятний знак. На 1 січня 1945 року в Станіславчику нараховувалось 1405 селянських дворів, у яких проживало 5245 осіб. На території містечка розташовано старовинний парк площею більш як 3 га, в якому у весняні дні липоні та каштанові алеї мають чарівний вигляд. У центрі містечка в парку культури і відпочинку споруджено пам`ятник воїнам Радянської Армії, які полягли у війні 1941-1945 років. У 1980 році на площі містечка зведено 28 листопада 1957 року було ліквідовано Станіславчицький район з віднесенням його території до складу Жмеринського і Копайгородського районів.10 вересня 1959 року ті села, що відійшли тоді від Станіславчицького району до Копайгородського, при його ліквідації відійіпли до Жмеринського. У 1959 році об`єднались два колгоспи імені Шевченка й Мічуріна в одну сільськогосподарську артіль імені XXI з`їзду КПРС, яка на ту пору мала у користуванні 5885 га землі, в тому числі 4030,4 га орної, близько 100 га саду, 70 га ставу, 32 трактори, 17 комбайнів, 19 автомашин, працювало 1480 осіб. У 1959 році в Станілавчику збудовано цегельний завод потужністю більше 1 млн. цеглин на рік,. На 1 січня 1959 року населення Станісланчика становило 5311 осіб, на 1 січня 1960 — 5327 осіб. У 1968 році за рішенням загальних зборів колгоспу розпочато будівництво нового Будинку культури на 600 місць, який закінчено у 1974 році. Збудований на місці зруйнованої в 30-х роках одно-купольної дерев`яної Покровської церкви. 20 жовтня 1961 року згідно з рішенням № 683 Вінницького облвиконкому про вилучення приміщен-ня церкви з користування релігійної громади, Вознесенська церква у Станіславчику була закрита. У 1989 році за кошти населення Вознесенську церкву відновили. У 1969 році на території колишнього МТС створено будівельно-монтажну пересувну колону № 59.У 1975 році в селі розпочались роботи по спорудженню греблі на річці Мурафі, а закінчили її у 1977 році, плесо ставу розширилось і складає 144 га.