Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру
Геопортал адміністративно-територіального устрою України

Науково-дослідний інститут геодезії і картографії

Тип:
КОАТУУ:0521080606
Змін всього:
Дата заснування/створення:
Рік віднесення до категорії міст:
Поділ міста:
Площа:2189034.88836221
Населення:14233,6160
Густота населення:395,28 осіб/км²
Поштовий код:23141
Телефонний код:+380 04332
Домені імена:
Телефонний код:
Назва мешканців:
День міста:
Міста-побратими:
Водойми:

Адреса:
Веб-сторінка:
Мер міста:
Голова держадміністрації:
Голова ради:

АТУ

Районів:0Списокна карту
Міських рад:0Списокна карту
Селищних рад:0Списокна карту
Сільських рад:0Списокна карту
Міст:0Списокна карту
Селищ міського типу:0Списокна карту
Селищ:0Списокна карту
Сіл:0Списокна карту

Відстань

До столиці:202441
До районного центру:11461
До найближчого міста:

Площа:2189034.88836221
Периметр:11044.8580257664
Сусіди:село Горбанівкасело Демидівкасело Могилівкасело Рівецьсело Селищесело Ільківка



Цій статті необхідно надатиенциклопедичного стилю .
Допоможіть переписати її згідно зправилами Вікіпедії ! Див. такожКатегорія:Статті для зміни стилю . <₴able class="noprint metadata plainlinks ambox ambox-style" style="">
Цю статтю необхідновідформатувати , використовуючи мову розмітки Вікі.
Виможете допомогти проекту, зробивши це! <₴able class="infobox" style="font-size: 90%; background-color: #F9F9F9; width:300px; text-align:left;">
село Могилівка Країна  УкраїнаОбласть  Вінницька областьРайон /міськрада Жмеринський район Рада Демидівська сільська рада КодКОАТУУ 521080606Основні дані Населення 1423Площа3,6 км² Густота населення395,28 осіб/км² Поштовий індекс 23141 Телефонний код +380 04332Географічні дані Географічні координати049.097 0028.293 49°05′49″ пн. ш. 28°17′33″ сх. д.  /  49.096944° пн. ш. 28.2925° сх. д.(G) Координати : 49°05′49″ пн. ш. 28°17′33″ сх. д.  /  49.096944° пн. ш. 28.2925° сх. д.(G)49.096944 ,28.2925Середня висота над рівнем моря244  м Місцева владаАдреса ради23140, Вінницька обл., Жмеринський р-н, с.Демидівка, вул.Леніна,1 , тел. 3-16-31Карта
Могилівка <₴>Могилі́вка—селовУкраїні , уЖмеринському районі Вінницької області . Вздовж річок Волока, Рів, Південний Буг у низинній місцевості розмістилось впорядковане село Могилівка. Його умовно можна поділити на дві частини: стару — поближче до річок, новішу- ближче до лісу.
Історія Перша згадка про село відноситься до XVII століття. Назва села має три версії, найбільш ймовірна пов`язана з виглядом місцевості. Природні умови сприяють розведенню садів, городництва, водоплавної птиці, утримання домашніх тварин. З сивої давнини люди займались ткацтвом, валянням грубого сукна з овечої вовни, теслярством, ковальською справою, були прихильні до церкви. її збудували з 1741 р. за кошти парафіян, зібравши 10 тис. карбованців. У 1862 р. громада збудувала приміщення школи на три класні кімнати. Церкві в той час належало 2 десатини садиби, 26 десятин орної, 12 десятин сінокосу, 1 десятина лісу — всього 43 десятини землі. Осталанньому пану Скавронському тричі доводилось міняти садибу під маєток. Селяни, робітники гуральні і цегельного заводу підпалювали маєток. Немилостивий поміщик у демидівського кріпосника виміняв за собаку мельника Балая Скавронському до реформи 1861 р. належало 273 душі кріпосних селян. Річний прибуток пана складав 13 200 карбованців в золотій валюті. Дуже неспокійно і невпевнено почували себе жорстокі поміщики після бунтарських походів Устима Кармалюка. Невдоволення селян зростало, і певний вплив на них мав робітничий клас і те, що село межувало з промисловим центром Гнівань Тиврівського повіту. Подільське статистичне бюро в 1899 році отримало таке повідомлення: «Близость большого завода, к сожелению, имеет большое влияние на нравственность прихожан, хотя к Храму Божему они усердны». 17. 10. 1905 року директор Гніванського цегельного заводу писав Київському генерал-губернатору, що в страйку взяло участь 2500 страйкуючих і просив пристави військову допомогу. Серед учасників страйку було чимало робітників, що проживали в селі Могилівці. Село постійно відчувало і відчуває й донинів сусідський подих міста в усіх його проявах. Навіть в страшні роки голоду 1932-1933 років жителі села, що працювали на гніванських заводах, отримували по 400 грамів хліба на працюючого і по 200 грамів на дитину. Коли по інших селах вимерло багато людей, то в Могилівці — лише 12 чоловік. Вчитель історії місцевої школи Наталя Миколаївна Солоненко подає прізвища померлих з голоду: Опальник Христя, Шелепень Порфир Петрович, Зонюк Ярема, Зонюк Степан, Зонюк Марія, сім`я Віденьків: Софія — (мати), Степан — (син), сім`я Миронюків: Василь — (чоловік), Лизавета — (дружина), сім`я Рижовських: Гаврило — (чоловік), Харитина - (дружина), молода дівчина — прізвища не пам`ятають. Репресовано в 1938 році обліковця Гніванського кар`єру, жителя с. Могилівки.Як проходила колективізація, розповідає житель села Демидівки Филимон Григорович Кожухівський, 1913 року народження: «Почалась колективізація у тридцяті роки. Люди мали свої садиби по 50-60 сотих, багатпіі прикупляли землю. На час колективізації дехто мав міцні господарства. Худоби було чимало в дворах: коні, корови, робочі воли, вівці, птиця різна. Та й в колгосп вони не поспішали. Лише бідніші селяни йшли зразу, вони нічого не втрачали. А господарі — не спішили. Та з ними ніхто не рахувався І хто не записався в колгосп, у тих забирали їхнє майно, землю, худобу, зерно, а самих висилали до Сибіру". Такою гіркою ставала доля добрих господарів, хто тримався за своє і не бажав ним ділитись з іншими.В період окупації 1941-1944 рр. село по річці Рів розділили на зони німецьку і румунську. За цей час було спалено 27 дворів, 8 чоловік вивезено в Німеччину на примусові роботи, 8 убито. Забрано 130 голів великої рогатої худоби, ЗО свиней. З війни не повернулося більше 100 воїнів, їх імена навічно викарбувані на сільському обеліску Слави і Пам`яті. В роки окупації Венедикт Миколайович Остапнюк — засновник місцевого колгоспу, був поранений під містом П`ятихатки, потім втік з полону і таємно повернувся в Могилівку. Тут організував групу підпільників, встановив зв`язок з партизанами. Та до групи проник підісланий провокатор і видав підпільників. їх арештували і стратили в м. Вінниця. За підрив ворожої автомашини з солдатами німці стратили Павла Пустовойта. Анастасія Семенюк переховувала лейтенанта - танкіста, що потрапив в оточення. Коли німці дізналися, що в селі переховується танкіст Червоної армії, почався обшукоблава. В перестрілці загинуло двоє німецьких солдатів і сама Анастасія. Допомогли лейтенанту врятуватись могилівчани Олександр Рижовський і Текля Рудик. Такий далеко неповний внесок могилівчан в наближення перемоги нескореного і приниженого війною люду. При визволенні села в березні 1944 року загинув танкіст Осипенко, його могилу доглядають жителі села. В центрі Могилівки між приміщенням школи і Будинком культури про грізний час бурем¬них років Великої Вітчизняної війни нагадує могутня самохідна батарея СУ — 124. Східна частина району, що наближена до Південного Бугу, лежить у зоні кристаліч¬ного гранітного щита, вона багата на запаси каменю-граніту, який виступає на відкриту поверхню землі по дорозі Браїлів-Демидівка. Браїлові біля річки Браги, вздовж берегів р. Рів в селі Демидівка, з наближенням до м. Гнівані його поклади стають дуже значними. Промислова розробка гранітів спочатку велася в Могилівському кар`єрі і була призупинена. Кар`єр залило джерельною водою, тепер в ньому водиться риба, влітку його використовують для купання. Добувають камінь у Демидівському гранкар`єрі, що належав раніше Укргранбуду. Видобувався бутовий камінь, його дробили на щебінь і відсів. Працювали підрозділи: гранітний, дробильно -сортувальний, автотранспортний, залізничний, ремонтно-технічний і будівельний. Це було високорентабельне господарство. Завдяки йому розбудувалось село. Виросли двоповерхові будинки, котеджі, Палац культури, приміщення середньої ніколи, адміністративний будинок, дитячий садок, магазини. Асфальтувалась дорога. Поселення за своїм розвитком наблизилося до кращих сіл району - Олександрівки, Чернятина. Могилівчанка Ольга Яківна, 1913 року народження, згадує роки окупації 1941-1944 рр.: «Село по річку було німецьким, а по другий бік — румунське. Бувало, просиш пустити до родичів на ту сторону, то треба нести горілку або курку, чи пиріжків напекти, німців боялися: ті не панькались ні з ким. Людям не платили и нічого ні по той, ні по цей бік». ЇЇ оповідь доповнює Олена Данилівна Мідяна, 1919 року народження: «Там, де були румуни, жилося легше. А там, де німці, то важко. Але грабували і тут, і там. Забирали свині, кури, вирізали їх і їли. Зерно вивозили, нікому в колгоспі нічого не платили. Зі школи зробили казарму. Коли брали молодь на роботу в Німеччину, вона втікала на румунську територію. Дочку директора школи Яковенка розстріляли за підпільну роботу. Вчителька Ніна Павлівна Рожківська брала участь у партизанському русі. Партизанам допомагали Іван Степанович Муляр і його батько Степан Тихонович. Тут діяв партизанський загін Слісаренка. Хто з людей був схожий на євреїв, переховувався весь час, їх не питали за документи, зразу забирали до Браїлова і там розстрілювали. Так переховувалась учитель Ганна Гаврилівна Степаненко.» Про післявоєнні роки селяни мовлять: «Роботи було з ранку до смеркання. На «пусті» колгоспні трудодні нараховували по 200 грамів збіжжя, за колоски нас чекала «сума і тюрма». В середині шістдесятих років людям стало краще жити, особливо коли головою було обрано Володимира Івановича Колісника. Господарство працює стабільно і на перспективу. Тут зберегли виробничі потужності, людей і техніку. Сильна династія голів колгоспу Колесників: дід, батько, сестра — завжди міцно тримали кермо селянського буття в Станіславчику, Мурафі, Демидівці і Могилівці. Добрим словом згадують земляки Івана Петровича Корольчука — голову сільської ради, Івана Васильовича Опальника — завгара колгоспу, Василя Арсентійовича Миронюка — впливового чоловіка в селі. він займав відповідальні посади, Василя Івановича Очеретяного — колишнього бригадира колгоспної тракторної бригади. Низько треба схилити голови перед сьогоднішніми пенсіонерами, колишніми трудярями колгоспу ім. Орджонікідзе. Вагоме місце в житті могилівчан завжди відігравала школа. В міру своїх можливостей, сільська громада сприяла їй. Час змінював людей, змінювались назва і завдання освітньої установи. До революції це була початкова школа, у ній навчали дітей писати, читати, рахувати, вчили Закон Божий. За радянської влади її перетворили в семирічну, потім - восьмирічну, з неї — в дев`ятирічну, на 2002 р. -в загальноосвітню школу І -— III ст. Змінювалась не тільки назва, а й призначення і функції, самі приміщення. За кошти Демидівського гранітного кар`єру і місцевого колгоспу збудували типове приміщені неповної середньої ШКОЛИ, а відкрили в ньому середню загальноосвітню. Сприяв будівництву директор гранкар`єру Михайло Олександрович Пасічник.В кращі роки гранкар`єр виробляв 420 тисяч м щебеню, 120 тисяч м3 відсіву і забезпечував потреби агропрому Вінницької області. З 1997 року підприємство призупинило своє виробництво, що боляче вдарило по жителях і працівниках, був закритий дитячий садок.З 2001 р. гранкар`єр став набирати сили, він випускає крупну фракцію щебеню, що користується попитом, оживилась його господарська діяльність. Центральна садиба сільського колективного господарства знаходиться в селі Демидівці, в Могилівці -її підрозділ. Колись тут існувало два колгоспи.Із введенням її в експлуатацію було обладнано навчальні кабінети, оформлено інтер`єри, створено затишок і сприятливі умови для навчання та відпочинку дітей. Школа стала однією з кращих у Жмеринському районі. Тут проводяться семінари керівників і їх заступників, районні методичні об`єднання вчителів. У будівництві і становленні школи велика заслуга Клав дії Михайлівни Пашко, беззмінного її директора з 1970 року. Більшість жителів села — учні і випускники Клавдії Михайлівни. Вона шанована людина в селі і районі. Своєю самовідданою працею заслужили повагу і шанували вчителі: Микола Лук`янович Васильченко, Лідія Дмитрівна Попова, Валентина Степанівна Доропі, Зінаїда Хазмівна Білоконь інші. Окрасою був і залишається дитячий садок, колись він був відомчий і належав гранкар`єру, потім — Жмеринському відділу освіти, а з 2002 р. — сільській раді. За материнський догляд і турботливе піклування і виховання дітей батьки вдячні завідуючій Лідії Олексіївні Койгородцевій та виховательці Юлії Пасіці. Сприятлива природнокліматична зона, в якій розміщено село, сусідство з промисловим містом Гніванню, наявність корисних копалин, їх видобуток і переробка, родючі землі і працьовиті люди, шляхи сполучення та інші фактори — надійна запорука успішного розвитку с. Могилівки і поліпшення добро-буту могилівчан.У ВСІХ, хто бував у Могилівці, залишиться добра згадка про її впорядкованість, добротні житлові будинки, облаштовані допоміжні будови, пофарбовані зі смаком огорожі, біля яких стоять величні криниці з смачною джерельною водою. Асфальтована пряма дорога приведе вас до залізничної зупинки Могилівка. Подорожуючи до м. Гнівань, ви зупинитесь перед красунею-річкою Південний Буг. Тут вона приймає води річки Рів, що починає свій витік за містом Бар.