Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру
Геопортал адміністративно-територіального устрою України

Науково-дослідний інститут геодезії і картографії

Тип:
КОАТУУ:0522655500
Змін всього:
Дата заснування/створення:Перша письмова згадка - XVI ст.
Рік віднесення до категорії міст:
Поділ міста:
Площа:6253519.52983703
Населення:: 924 876 .18921895,’ . . .1894 , 1917.І. .2 12 , .884 , 37 ., , ..,1926 .1920,. ,: , , , , , .І .1922..1928 ., 1922 , : .,І І,І , – 72( – 41, 31).1922 ,.’ 52 . 1924 .124 . .1924 , , , ,’, . . . 19224 ,01.01.1927 .96 .. 1519267.. ..1934.1928І . 1929 . ,, ,.,,, . „” . 1929 , . „ ” : І,І , , , .500 ., ,., .193030 ,, ,, . 15 .., .1930 100 ., 1931 . 1931, – ., 50 : , , , , , , , , , , , ,. 1934.1932 30 ,– 96. , 1932 .48 . , 1934 .1929 І. .,(1929 .).. 170 . .1931 . „”120 ..,„3”3. ,(),, .1932 . 1934 ,7 2. .,І. ..1940 9 ,. 1934 . ,50320 .1934„ ”, „17” –.. . . .1917 ,Є.,..1932 5 ,– . . : , , , .. ’.,’ . .’... ,.15 ,505 .9,.1937 ,– 5,– 148 ., . 91941 .., .. ,. ’ 221944–. .. , 21366191 ., , ,– 1208,3 . .60 . .50 . . .1945 :– 66 . .,– 16 . .1949 ,„”5 . ... : ,, „” , , ...1947 , 1950175 .1169 ., 4,8 . . , , .1950’. 4 1650’ –„ ”,2258,9.1960 2038397 . ().1961 „ ”. 4050 .,– 80100 ....... ,„”1962 „” 1961 . 60 .’.,. , 180 ., . ., : , , , , ., , , , ,, . , 4 , 4 . Є,.5 .1985. ,, ,2, 3, 4, 5. 241991 . ,, .– , , , . , 74 . ,, ,, ,..
Густота населення:1018 осіб/км²
Поштовий код:24032
Телефонний код:+380 4337 32
Домені імена:
Телефонний код:
Назва мешканців:
День міста:
Міста-побратими:
Водойми:Вендичанка, Немия

Адреса:
Веб-сторінка:
Мер міста:
Голова держадміністрації:
Голова ради:

АТУ

Районів:0Списокна карту
Міських рад:0Списокна карту
Селищних рад:0Списокна карту
Сільських рад:0Списокна карту
Міст:0Списокна карту
Селищ міського типу:0Списокна карту
Селищ:0Списокна карту
Сіл:0Списокна карту

Відстань

До столиці:265829
До районного центру:
До найближчого міста:

Площа:6253519.52983703
Периметр:15317.8244029785
Сусіди:село Борщівцісело Підліснесело Кричанівкасело Тарасівкасело Сугакисело Струсовеселище Кукавкаселище міського типу Вендичани



Вендич́ани—селище міського типууМогилів-Подільському районі Вінницької області . Статус селища міського типу Вендичани отримали у 1985 році. Селище розташоване в районі річки Вендичанки, яка входить в басейн річки Дністер. До складу селищної Ради входят села Тарасівка, Підлісне, Борщівці. Рік та століття заснування невідомі. Вперше воно згадується в історичних документах в І половині XVI ст.. За переказами є дві версії походження назви селища. Перша офіційна – від назви річки Вендичанки. Друга – в селищі проживало дві великі родини Венди і Чани, які жили по обидва боки річки. Після породичання вони об’єдналися, що і дало назву селища. Селище неофіційно ділиться на такі частини, які склалися історично впродовж зростання, розширення, розбудови: Шлях, Золота Гора, Забаланівка, Кліфасівка, Голопузівка, Ланок, Злодіївка, Березівка, Цурканівка. До складу площі території селища входять землі заводів, сільськогосподарських та промислових підприємств, державний ліс „Вендичанська Дубина”, залізниця. Щоб краще дізнатися про селище перегорнемо сторінки історії. Село Вендичани належали кріпосникові графу Яндарю Сулятицькому, якому належало 1500 десятин найкращої землі. Напередодні реформи 1861 р. в селі було 164 двори, з яких 31 були безземельні селяни (бобилі). Велику роль в житті селян відігравала церква, будівництво якої розпочалося у 1834 році на кошти графа Сулятицького. В 1861 р. за 3410 крб. 05 коп. (золотом) 1482 десятини землі було викуплено селянами у поміщика Сулятицького. У 1885 році була відкрита церковно-приходська школа, в якій навчалося 30 дітей, серед яких була одна дівчинка – Товстіцька Домна Василівна. На початку 90-х років ХІХ ст. село значно зросло і поділилося на 4 частини: Забаланівка, Золота Гора, Шлях та Кліфасівка. Населення в цей час становило: 924 чоловіків та 876 жінок. В 1892-1895 роках проходило будівництво залізниці, що зв’язало м. Жмеринку з м. Могилів-Подільський. У 1894 році на кошти графа Сулятицького був збудований цукровий завод, який до 1917 року належав акціонерному товариству Вендичанського і Хринівського цукрозаводів. Завод орендували дільці Горвіц та Ідельсон. Праця на заводі була важкою. Робітники працювали у 2 зміни по 12 годин, майже всі роботи виконувалися вручну. На добу працювало 884 чоловіки, з них 37 підлітків. Винагородою за важку та надмірну працю були копійки, допомога по хворобі, пенсія та відпустки не надавались. Після встановлення Радянської влади цукровий завод було націоналізовано. В роки інтервенції та громадянської війни завод не випускав продукції, а вступив в дію тільки 1926 року. В 1920 році в селі було створено ревком, головою якого був Гевко Андрій Васильович. Органом влади був волосний виконком з центром у Вендичанах, до якого входили села: Немерчі, Сугаки, Тропова, Кричанівка, Сліди, Струсова. Головою волосного виконкому був Стецький Іван Романович. У 1922 році волосним виконкомом виділено садиби на виселку Тарасівка. Першим поселенцем був Домбровський Йосип Кайтанович. У відомостях за 1928 р. згадується про керівний склад сільського КНС, створеного у 1922 р, що складався із трьох осіб: Марчука Степана А., Коротія Івана Ісаковича, Стецького Івана Романовича, членів комітету – 72 двори (чоловіків – 41, жінок - 31). В 1922 році створилось с/г кооперативне товариство, що було членом Могилівського господарчого Союзу. Воно об’єднувало 52 чоловіків-хліборобів. Станом на 1924 р. членів товариства нараховувалось 124 чоловіка. Головою товариства був Падюченко Вікул. У 1924 році було створено сільську Раду, яка відігравала велику роль в організації колгоспу, налагоджені роботи школи, лікарні, відділу зв’язку, торгівлі. Першим головою був Чорний М. М. 1922 року в селі була заснована 4-х річна трудова школа, яка числилась на райбюджеті і станом на 01.01.1927 р. нараховувала 96 чоловік. Першим завідуючим був Басенко. 15 листопада 1926 року школу було перетворено на 7-ми річну трудову школу ім.. Петровського. Завідуючим школою став Моралевич Володимир Костянтинович. В 1934 році семирічна трудова школа була перейменована у Вендичанська середню школу. В 1928 році створена шкільна комсомольська організація з ініціативи учителя Рудницького Івана Пилиповича. На базі шкільної комсомольської організації в 1929 році створено сільську комсомольську організацію. Комсомольці брали активну участь у здійснені примусової колективізації села, відбирали майно, худобу, коней у заможних селян. Заможніших селян, які не хотіли колективізуватися, оголошували куркулями, ворогами радянської влади. Таких людей репресували або „заганяли” в колгосп насильно. 1929 рік увійшов в історію села, як рік колективізації.Першими членами колгоспу „Червоний жовтень” були: Побережний Василь Іванович, Кондрук Іван Микитович, Гевко Андрій Васильович, Хмарук Степан Варфоломійович, Крижанівський Петро Григорович. Землі в колгоспі було близько 500 га. В перший рік існування колгосп худоби не мав, тому що в колгосп увійшли бідні селяни, які не мали тягла. Вендичанський радгосп виділив насіння для посіву, а також тяглову силу для обробітку землі. Наступного 1930 року в колгоспі вже було 30 коней, в основному відібраних у заможних селян, та один трактор, виділений державою, як допомога колгоспу. Завдяки використання техніки в цьому році було зібрано врожай по 15 ц. з га. Великих приміщень для худоби не було, а тому доводилось її тримати у колгоспників. В 1930 році було розпочато будівництво приміщення на 100 голів. Агітатором за колгоспний лад і великим помічником колгоспів була МТС, створена в селі у 1931 році. На осінь 1931 року в селі було три трактористи, серед яких одна жінка – Жук Віра Олексіївна. Вендичанська МТС, штат якої складався з 50 чоловік обслуговували колгоспи таких сіл: Вендичани, Немерчі, Сугаки, Тропова, Сліди, конева, Садова, Борщівці, Озаренці, Немія, Серебрія, Воєвіченці, Колгосп с. Немерчі у 1934 переведений до Лучинецького району. В 1932 році в МТС було 30 тракторів, а на передодні Вітчизняної війни – 96. Ремонт сільськогосподарських машин проводила МТМ, створена у 1932 році. Штат робітників і службовців нараховував 48 чоловік. Роботу колективу на виконання завдань більшовицької верхівки з питань сільського господарства спрямовувала парторганізація, створена при МТС у 1934 році. Могилів-Подільський радгосп на основі одержаних від геолога Вержиновського даних про наслідки геологічних знімків та попередньої розвідки в 1929 році побудував під керівництвом професора Слободяннікова І. Я. цегельно-черепичний завод, який приступив в експлуатацію цього ж року (1929 р.). Головними видами продукції заводу були цегла і черепиця. Річне виробництво цегли становило 170 тис. штук. В 1931 році завод був переведений із ручної формовки на механічну. Встановлений локомобіль „Вольф” потужністю 120 к.с., пресоагрегати „Крок-3” та 3 салазочних преси по формуванню штампувальної черепиці. Здійснено реконструкцію і цукрового заводу, за якою добудовано головний корпус (лабораторія), встановлено потужні парові машини, устатковані парові котли. У 1932 році цукрозавод одержав першу автомашину. Після приєднання радгоспу до цукрозаводу у 1934 році, автопарк заводу мав 7 машин і 2 трактори ХТЗ. Першими шоферами були Гончак С., Тягульський І. М.. До 1940 року автоколона виросла до 9 машин, які працювали на вивезені цукрової сировини. Станом на 1934 рік. В колгоспі було більше тисячі гектарів землі, більше 50 голів коней і 320 корів. В цьому ж 1934 році в селі створено колгоспи „Нове життя”, „17-ти річчя РСЧА” і на виселку Тарасівка – колгосп ім.. Т. Г. Шевченка. До більшовицького перевороту 1917 року жителі села не завжди могли отримати медичну допомогу, тому що село обслуговував один фельдшер Бабій Єфим. Була одна лікарня при цукровому заводі, збудована графом Сулятицьким для своїх потреб. Користуватися послугами лікарні населення змогло лише після встановлення радянської влади. У 1932 році при лікарні відкрито стаціонар на 5 ліжок, а в селі – аптеку. Напередодні Великої Вітчизняної війни село значно розширилось. Виникли нові вулиці: Березівка, Ланок, розширилась Золота Гора, Шлях. Почав змінюватись і культурний вигляд села. Солом’яні стріхи змінилися черепичними покрівлями. Центральною вулицею простягнулося шосе, яке значно поліпшило зв’язок з цукровим і цегельно-черепичними заводоми. Почалася електрифікація і радіофікація села. Працювали і відділення зв’язку та ощадкаса. Широкого розмаху на селі набуває освіта. Всі діти шкільного віку охоплені школою. Не залишилось поза увагою і доросле населення, серед якого педколектив школи проводив велику роботу по ліквідації неписьменності. Напередодні війни в школі було 15 класів, навчалось 505 учнів. Було 9 класних кімнат, фізичний кабінет. Перший випуск середньої школи був 1937 року, а всіх випусків – 5, випускників – 148 чол. Мирна праця і спокій жителів села, як і всього СРСР були перервані навалою гітлерівських полчищ. Територія села була окупована румунськими військами 9 липня 1941 року. Господарство села було зруйноване. Були зруйновані цукровий та цегельний заводи, жителі села змушені були переносити знущання і здирства окупантів. Але жителі села не втрачали надію на визволення і всіма способами намагалися шкодити ворогам. Багато чоловіків пішло до лав Червоної Армії, щоб боротися проти нацистів. Жителі села назавжди зберегли в своїй пам’яті 22 березня 1944 року – день звільнення Вендичани від німецько-фашистських загарбників. З великою радістю жителі знову повернулися до мирної праці. Все населення взялось за відбудову зруйнованого війною господарства. Було що відбудовувати, адже збитків завдано на 21366191 крб. по колгоспах, а по заводах, лікарні, школі – 1208,3 тис. крб. На цегельно-черепичному заводі відбудовувалась сушильна площа на 60 тис. шт. цегли і на 50 тис. шт. черепиці. В 1945 році завод дав вже першу продукцію в післявоєнний період: цегли – 66 тис. шт., черепиці – 16 тис. шт. В 1949 році завод одержав нове устаткування по формовці ленточної черепиці, прес „Колгоспник” продуктивністю 5 тис. шт.. в зміну. В цьому році освоєно новий вид продукції: лен точну черепицю, керамічні блоки, а також „Стандартні” двійка, трійка, четвірка і т.д.. В післявоєнний період цукровий завод приступив в дію у 1947 році, і в 1950 році виробив цукру 175 т. з 1169 т. цукрової сировини, що зібрана з площі 4,8 тис. га. Поряд зі змінами, які сталися в розвитку промисловості на селі, великих змін зазнав і розвиток сільського господарства. Весною 1950 року почався широкий рух за об’єднання дрібних артілей у великі колективні господарства. В селі 4 невеликих колгоспи в червні 1650 року об’єдналися у велике єдине господарство – колгосп „Червоний Жовтень”, за яким закріплено 2258,9 га землі. В 1960 році загальний дохід валової продукції становив 2038397 крб. (в старих грошах). У 1961 році колгосп „Червоний Жовтень” був перетворений в спеціалізоване господарство по відгодівлі ВРХ і перейшов на грошову оплату праці. Середня оплата праці в землеробстві становила 40-50 крб., а в тваринництві – 80-100 крб. в місяць. Крім грошової оплати на зароблені гроші колгоспники одержували хліб по державній ціні. Велику роль в ремонті колгоспної с.г. техніки та торгівлі с.г. машинами з колгоспами, виконання посівної і збиральної кампанії належить Могилів-Подільському міжрайонному відділу „Сільгосптехніка” який створився у 1962 році на базі Могилів-Подільського районного відділу „Сільгосптехніка” створеного у 1961 році на базі Вендичанської РТС. В кінці 60-х років було введено в дію комбінат хлібопродуктів. В зв’язку з розвитком енергетики підприємства села були підключені до єдиної енергосистеми. Наявні в селі підприємства, колгосп потребували великої кількості транспорту для підвезення сировини та перевезення готової продукції. Транспортом їх забезпечувала Вендичанська автобаза, в розпорядженні якої було 180 машин. Кількість працівників на підприємствах поповнювалась учнями, які виходили зі стін Вендичанської середньої школи. Школа розташована в трьох приміщеннях. Жителі селища користуються послугами дільничної лікарні, яка обслуговує і навколишні села: Кричанівку, Сугаки, Сліди, Тропову, Борщівці. Працюють лабораторія, терапевтичний, стоматологічний, гінекологічний, хірургічний, рентген кабінети, устатковані відповідною апаратурою. Жителі у вільний від роботи час можуть культурно відпочити, подивитись нові кінокартини у 4 клубах, чи дізнатись про новинки літератури у 4 бібліотеках. Є де дітись і рибалкам, є де і покупатись. В селі аж 5 ставків. У 1985 році село Вендичани отримало статус селища міського типу. Вендичани зараз швидше нагадують місто, ніж село, де поряд з фермами височать заводські труби, поряд з приватними будинками стоять 2-х, 3-х, 4-х, 5-ти поверхові будинки. Населення Вендичан з радістю сприйняло проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Нарешті здійснилася мрія багатьох людей жити у своїй рідній, незалежній державі, навчатися рідною мовою. Старші люди з полегшенням зітхнули – нарешті можна забути про страх, який жив у їхній душі, страх бути репресованим, страх бути звинуваченим у націоналізмі та інакомисленні. Нарешті прийшов кінець комуністичному терору, який простягнувся на довгі 74 роки. Насьогодні господарство селища, як і всієї країни, знаходиться не в найкращому стані, підприємства селища приватизовані і майже зовсім не працюють, багато людей працюють за кордоном, але з кожним роком все-таки помічається незначний прогрес. Люди пристосовуються до нової для них ринкової економіки.