Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру
Геопортал адміністративно-територіального устрою України

Науково-дослідний інститут геодезії і картографії

Тип:
КОАТУУ:0522255500
Змін всього:
Дата заснування/створення:1545
Рік віднесення до категорії міст:
Поділ міста:
Площа:6376299.69835581
Населення:▼6558 (01.01.2011)1
Густота населення:936.86 осіб/км²
Поштовий код:22513
Телефонний код:+380 4358
Домені імена:
Телефонний код:
Назва мешканців:
День міста:
Міста-побратими:
Водойми:Десенка, Вільшанка

Адреса:
Веб-сторінка:
Мер міста:
Голова держадміністрації:
Голова ради:

АТУ

Районів:0Списокна карту
Міських рад:0Списокна карту
Селищних рад:0Списокна карту
Сільських рад:0Списокна карту
Міст:0Списокна карту
Селищ міського типу:0Списокна карту
Селищ:0Списокна карту
Сіл:0Списокна карту

Відстань

До столиці:160510
До районного центру:
До найближчого міста:

Площа:6376299.69835581
Периметр:29734.2087769331
Сусіди:село Приборівкасело Кобильняселище міського типу Турбівсело Сиваківцісело Соболівкасело Чупринівкасело Козинцісело Коханівкасело Свердлівкасело Косаківкасело Нова Прилукасело Стара Прилука



Турбі́в  —селище міського типу Липовецького району Вінницької області . До райцентру можна дістатися автошляхом Т 0201.
Історія Перша письмова згадка про Турбів трапляється в описі Вінницького замку за серпень1545року як «…маєток Петра Брашковича — село Турбів над гирлом річкиВільшанки» , що був приписаний доВінницького замкуі постачав йому продовольство, та й городня турбівська знаходилася в замку.Зрозуміло, що Турбів виник набагато раніше, але встановити історично правдиву картину становлення села важко, оскільки в1430році Вінницький замок був захоплений і спалений татарами. Деякі історики вважають, що Турбів був заснований приблизно в1150році, пов`язуючи виникнення села з кочовими племенами «турпіями», які і дали назву поселенню.Існує також легенда про походження назви Турбова від слова «турботи», що виникали в чумаків, які їздили через Турбів уКримпо сіль. Проте ця легенда не знаходить жодного підтвердження, оскільки ніколиЧумацький шляхчерез Турбів не проходив, а в часи татарських набігів чумаки в Крим по сіль взагалі не їздили, бо це було небезпечно.Інша легенда про те, що «… місце, де тепер місток з`єднує два береги р.Десни , в давнину називалось Тур`їв брід, з часом перетворилося у Турбрід, ще пізніше — в Турбів…». Ця легенда також не знаходить підтвердження, оскільки актові джерела та рештки фауни верхнього і середнього Побужжя свідчать, що тури водились тут у VII—IX ст., коли ще не існувало поселення.УXVI століттімістечко належало доБрацлавського повітута входило до складу Прилуцького ключа і належить могутньому князевіЯнушу Збаразькому  — брацлавському воєводі.У1604році між княземЯнушем ОстрозькиміЯнушем Збаразькимі його синами, потім протягом багатьох років проходили межеві спори за маєтності.Межові знаки між маєтками великих землевласників проходили відЖивотова ,Погребищадо Турбова іПрилукиі вище по Київському воєводству(Архив Юго-Зап. России, т. I, ч. III, стр. 263).По смерті воєводи Турбовом володіли його сини, спочатку Криштоф, а з1627року - Юрій, «... Прилука з замком і околицями, до яких належитьН. Гребля ,Лисіївка , Турбів,Курава ,Скибинці ...» й інші села.Потрібно зазначити, що брати Збаразькі не були звичайними поміщиками. Це були високоосвічені люди з передовими поглядами. Криштоф був учнем Галілео Галілея, а Юрій мав чудову освіту і високий військовий чин.Обидва брати були неодружені, після смерті Криштофа Юрій купує замок у Піліце( Польща ) і в Україну не повертається.У1594році посол німецького імператора до Запорізького військаЕріх Лясотаперший в історії описав козацькі січі на берегахДесни . У1632році Прилука на короткий час стала навіть столицею Козацької України. Сотенне містечко Вінницького полку занепало в буреломний період Хмельниччини.Козацька січ на Десні, про яку описує Е. Лясота, була побудована на березі Десни між Прилукою і Турбовом, включаючи острів Виспу. У1958році під час будівництва їдальні староприлуцької школи-інтернату будівельники знайшли козацьку шаблю і козацькі люльки.Рід Збаразьких (по чоловічій лінії) закінчується у1631році. Землі, замки, міста перейшли на Марисю Базильову-Захаровську, рідну сестру Януша Збаразького, а від неї - до дочки Ганни, що була одружена з Костянтином Вешнивецьким - воєводою руським.Багатотисячна, добре озброєна Кримська орда спустошувала українські села, а людей забирала в рабство, позначаючи свій шлях руїнами та згарищами. Звідси і назваЧорний шлях , що проходив краєм Вінницького повіту північніше Турбова, Прилуки, через Погребище. Люстрація1552року розповідає про спустошені села біля Чорного шляху, в тому числі «... селище Погребище Грицька Погребицького, - те селище на самім Чорнім шляху, в котрім селищу впала р.Рось ...».Небезпека загрожувала і з південно-західної сторони, де проходивКучманський шлях . Густі, чорні ліси, болотяно-низинна місцевість боронили Турбів від нападників, а в разі небезпеки люди ховались у болотяно-дісових хащах, куди татари не потикались.За переказами старожилів навколо площі, де стояла стара церква, люди, копаючи льохи чи котловани під фундаменти будинків, знаходили дубові палі з загостреними кінцями, з яких в часи татарських набігів споруджували частоколи. Це свідчить про те, що люди готувались до оборони від нападників.Економічну відсталість Вінницького повіту, а відтак Турбова спричиняла відсутність торговельних шляхів.У болотяно-низинній місцевості Турбова люди вибирали місця для своїх будинків на підвищеннях. Поруч з батьковою хатою будували будинки сини, потім сини синів і т.д. Так поступово утворювалися мікрорайони, в яких проживали родини, пов`язані спільним корінням. Назви мікрорайонів Турбова збереглись до наших часів без змін, лише назву мікрорайону Райщина з роками спростили і почали говорити Рощина, а до1950року на поштових листівках вказувалась адреса: Вінницька обл., с. Турбів, вул. Райщина.Проживали на Райщині: Чулі, Присяжнюки, Іскри, Мухомори, Завальнюки;на Галяві - Тимуші;на Болоті - Бебки, Корнійчуки, Ніколайчуки;на Куті - Цимбали, Лукаші, Кирики;на Ліску - Ревнюки, Міщуки;на Старій Церкві - Іванюки, Щурі, Березюки;на Ковалях - Павлюки, Мельники, Літянські, Смеречинські;на Москалівці - Бебки, частина Цимбалів;на Петровщині - Ворончуки, Черниші, Чернюки.Найстаріші і найчисленніші родини, які сягають корінням в глибину XVIII ст. - Бебків, Ворончуків, Завальнюків, Павлюків. Як приклад гілка родинного дерева Павлюків: Павлюк Демид - 1798 р.н.; Панас Демидович - 1827 р.н.; Максим Панасович - 1855 р.н.; Іван Максимович - 1877 р.н., Микола Іванович - 1908 р.н., Анатолій Миколайович - 1937 р.н.На вулиці Шляхетчині (нині вул. Пролетарська) проживали приїзжі, які також пустили в Турбові своє коріння. Це родини Закревських, Сковрунських, Сілідбовських, Кобилінських, Острожинських, Яворських, Мінчинських, Яніцьких, Радзішевських, Завадських, Бунєвських і багато інших родин польського походження.У зв`язку із статусом Турбова як містечка тут почали селитись і єврейські родини: Друкери, Мільмани, Неймани, Шехмани, Шермани, Ойстрахи й інші. Нащадків єврейських родин у Турбові на сьогодні не залишилось.На початку XVII ст. Турбовом володіли кілька поміщиків, які заснували тут свої маєтки, впроваджували фільварково-панщинну форму господарювання, посилювали експлуатацію селян. Як свідчать історичні документи, багато селян-кріпаків Турбова постали проти свавілля землевласників. Турбівські селяни беруть участь угайдамацькому русі .Один з турбівських поміщиків Адам Райський володів 300десятинамиземлі 874 кв. саженями землі (за даними інвентарного акту1845року), а 138 його селян користувались лише 10 десятинами 1023 кв.саженямиземлі. Маєток пана А. Райського стояв на горбі (вул. Шевченка) і займав майже половину мікрорайону Райщина. Через дорогу від маєтку (там де зараз майстерня радгоспу) містилось фільваркове господарство Райського.Жозефіна Корвін-Піотровська мала в Турбові 53 дес. землі, її маєток пізніше належав Дроготович-Нікшичам.Маєток Гонорати Броджинської був у Прилуці, а в Турбові вона мала 50 дес. землі. Землі графині переходили у спадок, здавались в оренду, а в1872році були розпродані по частинах. Через два роки, тобто в1874році, частину землі, яка колись належала графині Гонораті Броджинській, купила особа на ім`я Ганна Гамалія, саме та земля, що тепер належить Петровському відділку радгоспу і до цього часу зберігає назву «Гамалія».Найбільшим землевласником Турбова був Кароль Драгомірецький. Він мав 565 дес. землі, 148 селянських дворів, 358 кріпаків чоловічої статі. Різними шляхами, не цураючись шахрайства, поміщик відбирав у селян землю, примушував працювати в неділю, забороняв молотити зерно. За кожен невихід на роботу карав 30 різками. Панський маєток з кришталевими озерами і величезним садом у східній частині парку люди називали Чорний двір. Знущання економа та осавула виходили за межі людського терпіння. У1846р. від побоїв померла неповнолітня Ганна Атаманчук. Марія Сивопляс, Устина Чулова, Марія Демидова передчасно народили мертвих дітей.Доведені до відчаю селяни написали листа цареві, в якому розповіли про знущання. Лист повернувся до пана, і він жорстоко розправився з людьми. Максима Іскрука, Артема Завальнюка, Григорія Присяжнюка кинули у в`язницю, погрожуючи 300 ударами, за те, що вони погодились передати скаргу від селянської громади цареві, але в`язні втекли.Розправа Драгомірецького з селянами і прізвища в`язнів, яких пан збирався закатувати, значаться в архівних документах. Вдалося дослідити нащадків Артема Завальнюка, який мав трьох синів: Трохима, Олексія, Семена.Тож одна гілка найстарішого роду Завальнюків, що сягає корінням початку XIX ст., виглядає так:Завальнюк Артем - 1810 р.н.;Завальнюк Трохим Артемович - 1840 р.н., Олексій, Семен;Завальнюк Григорій Трохимович -1867 р.н.;Завальнюк Платон Григорович - 1890 р.н.;Завальнюк Василь Платонович - 1928 р.н.;Завальнюк Василь Васильович - 1957 р.н.;Завальнюк В`ячеслав Васильович - 1981 р.н.Як свідчать архівні документи, частина Турбівських земель належала Петру Варфоломієвичу Гогленкову, який народився1865року в Тамбовській губернії. Турбівські ліси отримав у спадок від батьків. Маєток Гогленкових був на Біленькій - теперішнє лісництво. Сам Петро Варфоломієвич жив уВінниці , був невтомним і енергійним громадським діячем, мав сина Григорія, що був полковником царської армії і воював в армії Калчака. Потрапивши вТунісГригорій Петрович Гогленков залишався там, проживав в Тунісі до1970року, там і похоронений.В Турбові по вулиці Пролетарській проживають нащадки П.В. Гогленкова Г.І. Гогленко і Л.Г. Гогленко-Сокальська.У другій половиніXIXстоліття на правому березі річки, між теперішньою водно-рятувальною станцією і базарною площею, стояв маєток одного з власників Турбова Василя Івановича Нікшича - генерала від інфантерії (генерал піхоти) у відставці. На горбі, ближче до річки, стояв великий двоповерховий будинок, в якому, за переказами, нараховувалось 40 кімнат. З південно-західної сторони будинку містились конюшні, каретний двір, різні підсобні приміщення. Зі східної сторони - сажавка для риби, що сполучалась з річкою. Частина сажавки збереглась до наших днів. Навколо будинку ріс великий фруктовий сад, який разом з маєтком займав площу від річки до теперішньої вул. Маяковського і від універмагу та ресторану «Антарес» до вул. Черняховського (до зарічка).Посеред саду, в тому місці де тепер базар, було озеро, навколо якого стояли стовпи з кольоровими гасовими ліхтарями. Від озера до будинку вів підйомний місток з різьбленими перилами. Там, де зараз кафе «Деснянка», була велика оранжерея, доріжки в саду обсаджені кущами троянд. Для паненят - обладнаний ігровий майданчик з гойдалками. Найбільше дивувала селян ніким не бачена розкіш - бесідка для купання. Вона була на цепах, з дерев`яною підлогою, підіймалась і опускалась у річку там, де хотіли купатись діти чи дорослі.У домі жив фельдшер на прізвище Фаєрман. У подружжя Нікшичів було четверо дітей: Павло, Сергій, Олена, Ліза.Коли В.І. Нікшич помер, його поховали у невеликому склепі на сільському цвинтарі, недалеко від церквм. Пізніше в цьому склепі була похована поранена дружина генерала Ольга Олексіївна Драготович-Нікшич. Над склепом встановили плиту з чорного мармуру і хрест. У1918році склеп пограбували. Найбільшою цінністю була сабля генерала і золоті прикраси генеральської дружини, в яких вона була похована.Надгробну плиту і хрест понівечили так, що прочитати дату смерті ні генерала, ні його дружини неможливо. Відомо тільки, що Ольга Олексіївна Драготович-Нікшич у1900році ще була жива, а померла у 54 роки.Маєток перейшов у спадок дітям, і в1900році його власниками були Сергій і Олена Драготович-Нікшич. Олена, за переказами, вийшла заміж за власника сілБілаіШендерівкаі невдовзі виїхала з ним за кордон. Сергій, як і брат Павло, був офіцером царської армії. Менша сестра трагічно загинула.Маєток і землі здали в оренду Феліксу Мартиновичу Радовицькому. Було на той час у селі 433 двори з 2770 жителями. У1917 - 1918роках у частині панського будинку містились земський суд і лікарня, в якій надавав амбулаторну допомогу фельдшер Фаєрман.У лютому1918року більшовики вбили земського суддю (на мосту біля цукрозаводу), а будинок спалили. Селяни розтягли цеглу на будівництво будинків. Доля Фаєрмана невідома.Навесні, коли сонце нагрівало надгробну плиту над склепом Драготович-Нікшичі, сільські дітлахи любили гратись і погрітись на теплому камені. Так і дійшла назва «Теплий хрест» до наших днів.НаприкінціXIXстоліття у Турбові працював круп`яно-вальцовий водянийиймлин , що належав нащадкам княгині Софії Іванівни Кудашової, на якому працювало до 30 чол. місцевих жителів. Орендатором млина був австрійський підданий Антон Ружичко.Млин був збудований на лівому кам`янистому березі річки з каменю, що вручну добували і на цьому ж березі. За переказами, мав кілька поверхів і довжину близько 100 м. До1917року турбівське борошно транспортували за кордон. У1918році частину млина зруйнували, а та, що залишилась, проіснувала до1956року. У1922 - 1928роках борошно з турбівського млина розсипали у невеликі мішки по 25 кг і відправляли вМоскву .Влітку1956року, після весняної повені, млин обвалився в річку. До сьогоднішнього дня зберігся лише фундамент млина, який добре видно з мосту.Завод пива належав купчисі Катерині Павлівні Поповій. На ньому працювало 6 чоловік з місцевих жителів. Один з них Федір Федорович Бебко - дід Петра Кіп`яновича Бебка, що живе по вул. Набережній.Орендували завод Людгарт Вацлавович Людгарт і Северин Войцехович Ковальський. Якісне і смачнепиворозливали в пляшки, виготовлені під замовлення на Бердичівському склозаводі. Пляшки з темного зеленого чи коричневого скла, продовгуваті з видутим маркуванням: «Бердичівський склозавод. Турбівський пивоварений». Завод стояв там, де тепер виробничий кооператив «УЮТ».Нижче мосту, між Турбовом іСививківцями , на лівому березіДеснивідкрили каменоломню. Добували каміння ручним способом, використовували для потреб містечка (вимощування доріг, будівництва будинків, мосту).Працював цегельний завод, цегла була високоякісною, користувалась попитом. У1930році завод реорганізували у промколгосп «Будівельник», де, крім цегли, виготовляли колодязні круги й інше. Підпорядковувалась промколгоспу і каменоломня. Головою колгоспу була П`янківська Горпина Феодосіївна (Федотівна).У1906році стала до ладу вузькоколійна залізниця, будівництво якої розпочалося у1890році. У1905році уже був призначений перший начальник залізничної станції «...потомственный почетный гражданин Валентин Антонович Ставицкий...» і телеграфіст по станції Сава Гаврилович Стельмах.Приміщення станції, дві водокачки, одна з яких була на березі річки і подавала уже гарячу воду по водогону, що проходив через садок панського маєтку. Залізниця задовольняла потреби промислових підприємств, по ній транспортували з Турбова за кордон борошно, цукор, і навіть раків з турбівського ставу.У довоєнні роки начальником залізничної станції був М. Биковський, після війни - Кранцов, а його помічником - Каплун.Працював у Турбові винокуренно-горілчаний завод, заснований у1862році, поруч збудували погріб для зберігання і продажу вина. Завод належав Д.І. Моргулісу -Новоприлуцькому .У цей час став до ладу ще один млин Натана Яковича Головчинера, що давав випуск продукції 8000000 пудів щорічно.Базару в Турбові не було, люди ходили за покупками вПрилукучиВахнівку . У Турбові базар відкрили в1937році.У першій половиніXIXстоліття у Турбові проживало близько 1500 чоловік. Наприкінці XIX — початкуXXстоліття у Турбові були цукровий, шкіряний та цегельнийзаводи , суконнафабрика , винокурня, круп`яно-вальцовий паровиймлинта інші підприємства.До1923року Турбів входив доБердичівського повіту Київської губернії . На підставі постанови ВУЦВК від 7 березня 1923 року він відійшов до складу Вахнівського району Вінницького округу .У1929році Турбів стаєрайонним центром . У1931році увійшов до складуЛиповецького району . В лютому1935року знову став районним центром. 14 березня 1944року селище визволене від німецьких військ військами2-го Українського фронту .Згідно з постановою облвиконкому від28 грудня 1956року село Турбів стає селищем міського типу. З1959року входить до складу Липовецького району. [ред.₴Загайпіль Після реформи1861року заможніші селяни почали купувати землі, навколо Турбова виникають хутори.Хутір Турбівський, що належав А.П. Шевченку, і хутір Павлюків були міжЧупринівкою ,Прилукоюі Турбовом. Хутори Осадчого і Фтоменків містилися на полях між дорогами, одна з яких веде наПогребище , друга - наЛиповець .Хутори Юкишів і Харахурів також були зі східної сторони Турбова, але праворуч від Липовецького шляху. Були й інші хутори, але найбільшим був Загайпіль. Люди купували землі, обробляли поля - ті, що за гаєм. Звідси і назва хутора - Загайпіль.До1919року на Загайполі було близько 40 дворів. Проживали тут Августовські, Кузнярські, Скепські, Шиманські, Кепські, Будківські, Ковальчуки, Радзієвські, Березюки, Дробовичі та інші.В одному з будинків містився притулок для дітей-сиріт, поруч невелика церква. Сиротинець і церкву збудувала і утримувала на власні кошти Марія Панасівна Баранова.Близько ста дітей доглядали і виховували монашки, імена їх не встановлені, були також робітники, що доглядали корів і коней, працювали в городі і полі. Жителі навколишніх сіл допомагали сиротинцю харчами і одягом. Щонеділі кілька жінок несли молоко, яйця, крупи, борошно, картоплю.У часи більшовицького терору церкву зруйнували, з дитячого будинку зірвали дах, забрали корів і коней.Н.А. Баранова переїхала доВінниці , вийшла заміж за Довбню Олексія Прокоповича, мала дві доньки. З нащадків цієї милосердної жінки в Турбові залишилась лише племінниця - дочка брата, Ганна Іванівна Баранова, що проживає по вулиці Дзержинського.Багато хуторян було заслано в Сибір. З будинків зірвані дахи, забрані корови, коні, плуги та борони. До початкуВеликої Вітчизняної війнина Загайполі залишилось десять дворів. Цей розорений і напівзнищений хутір, де жили «вороги народу», став центром партизанської війни Турбівського народу.