Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру
Геопортал адміністративно-територіального устрою України

Науково-дослідний інститут геодезії і картографії

Тип:
КОАТУУ:5120882801
Змін всього:
Дата заснування/створення:1808
Рік віднесення до категорії міст:
Поділ міста:
Площа:3759242.71240209
Населення:1550
Густота населення:303,92 осіб/км²
Поштовий код:67733
Телефонний код:+380 4849
Домені імена:
Телефонний код:
Назва мешканців:
День міста:
Міста-побратими:
Водойми:

Адреса:
Веб-сторінка:
Мер міста:
Голова держадміністрації:
Голова ради:

АТУ

Районів:0Списокна карту
Міських рад:0Списокна карту
Селищних рад:0Списокна карту
Сільських рад:0Списокна карту
Міст:0Списокна карту
Селищ міського типу:0Списокна карту
Селищ:0Списокна карту
Сіл:1Списокна карту

Відстань

До столиці:430647
До районного центру:23204
До найближчого міста:

Площа:3759242.71240209
Периметр:13752.6860655619
Сусіди:село Красна Косасело Старокозачесело Козацькесело Удобне


Карта на карту

Географічні координати: 30.045 46.349

Склад (0):

    Сусіди:


    Цей термін має також інші значення. Докладніше — у статтіКозацьке . Коза́цьке(в минулому —Гура Роша ) —селовУкраїні ,Білгород-Дністровського району Одеської області . Населення становить 1550 осіб.
    Історія села[ред.₴Перші відомості та історія заселення села Історія нашого села Козацьке тісно пов`язана з історією освоєння Бессарабії Російською імперією. В кінці XVIII століття самодержавний уряд Росії прагнучи утвердження на Північному Причорномор`ї, проводить ряд заходів, які направлені були на узаконення українсь¬ких земель. На початку XIX століття Росія відвойовує у Османської імперії Нижнє Подунавьє. в 1803 році взята фортеця - Ізмаїл. За Бухарестським мирним договором Бессарабія відходить до Російської імперії, яку було поділено на три уїзди - Ізмаїльський. Аккерманський, Хотинський. Для історичного укріплення на нових землях уряд Росії заселяє його слов`яномовним населенням, а також сприяє заселенню іншими народами, підданими царській Росії. Саме для цього влада крізь пальці дивиться на переселення до „вільного краю" втікачів-кріпаків із українських та російських губерній. Даруються землі іноземним колоністам, зокрема - німецьким.Ліквідувавши Гетьманщину та зруйнувавши Запорізьку Січ, російський уряд позбавляє „прав і вольностей” козаків, оголошуючи їх підданими царя. Впроваджується русифікація, яка суперечила традиційному укладу життя українських козаків. Саме це, стало головною причиною переселення козаків в наші краї. Поселяючись на нових землях, вони продовжують до¬тримуватись традицій українського козацтва в релігії, в побуті, в сімейному житті, в поселеннях.В кінці XVIII століття в долині річки Алкалія виникає козацьке поселення - Станиця Козача. Дуже швидко, завдяки інтенсивному переселенню, вона зростає, займаючи все більше земель.В традиціях козацького життя була одна дуже цікава традиція: молодий парубок – козак, одружившись, обов’язково повинен був покинути батьківський дім і разом з молодою дружиною - козачкою переселитися поодаль, там збудувати курінь-будинок і обробляти землю або займатися ремеслом. Це стає життєвою необхідністю.Саме молоді сім`ї, вихідці зі Станиці Козачої і стали першими поселенцями в долині річки Байказія нашого села, назва якого сама по собі відображала те, хто тут проживав - козаки - Козацьке.Головним заняттям перших поселенців було землеробство, скотарство і рибальство.Перші відомості про наше село, які збереглися в архівах, датуються 1808 роком, це відомості з церковної книги про здійснення православних обрядів. Перша церква збудована була на південному пагорбі правого берега річки Байказія. Вона була з саману, а тому підмивання її потоками води змусили поселенців збудувати нову церкву вже з каменю-ракушняку на лівому березі річки, менш похилому.Включення Молдавського князівства до складу Російської імперії сприяло заселенню молдован, які дуже швидко стають більшістю населення села. Звичайно, що змінюються традиції, рід занять, єдино незмінною залишилася релігія - православне християнство. Про козацькі традиції поступово забувають, втрачаються суто козацькі промисли, які замінюються за¬гальнонаціональними видами господарства. Асиміляція сприяла різнобарвному колориту. [ред.₴Розвиток в ХІХ – на початку ХХ столітьКомплекс реформ середини XIX століття, які проводяться в Російській імперії царем Олександром II, сприяв розвитку нашого краю і зокрема села. Відміна кріпосного права зняла побоювання місцевого населення бути повернутими в кріпаки. Земська реформа дала можли¬вість утворенню в селі сільської громади з місцевим самоуправлінням. Адміністративно-територіальна реформа започаткувала поділ Російської імперії на губернії, губернії поділялися на повіти, повіти - на волості. За цим поділом ми відносилися до Бессрабської губернії Аккерманського повіту Паланського волості. Саме в ході цієї реформи класифікуються населенні пункти з наданням назв.Переважна більшість населення села були молдавани, а тому надання назви села походило від них. Південний схил правого берега річки Байказія був крутим з дуже глибокими балками і ярами, звідки виднілася червона глина, яка була на поверхні. З північного схилу цей пейзаж був схожий на червоний рот, що на молдавській мові - Гура Роша. Із середини 60-х років XIX століття офіційною назвою села була - Гура Роша (до 1948 року). Згадки про село Гура Роша зустрічаються в різноманітних джерелах ХІХ сторіччя. Так, в «Описании Бессарабской области» надвірного радника П.П. Свіньїна 1816 року вказується, що «Лиман Дністровський має свій початок верстах в 30 вище Аккерману, неподалік від поселення, Роші називаємого». В описі П. Крушевана «Бессарабія» 1903 року зазначається, що «на північний захід від Аккерману йде поштовий шлях на Н. Каушани і далі на Бендери. Верстах в 30-ти від міста, неподалік від поштового шляху, лежить село Гура Роша (мешканців біля 2 тисяч чоловік), на місці якої раніше знаходилось татарське село».За спогадами І.П. Ліпранді, який супроводжував О.С. Пушкіна в його подорожі по Бессарабії, 15 грудня 1821 року видатний російський поет на шляху з Каушан до Аккерману проїхав поштові станції Талмаз, Оланешти, Гура Роша.В дослідженні «Придунайський край – територія відновлення державотворчих традицій українського козацтва наприкінці XVIII – XIX століттях» є згадка, що коли «у вересні 1834 року між мешканців Татарбунарської волості поширились чутки, що «нібито на прийняття казенних поселян в козацьке звання надійшов від вищого начальства наказ». Селяни почали натовпами з’являтися до командирів Дунайських полків з вимогами записати їх до козаків і виключити з податного реєстру”. На 1835 рік підключилися до них мешканці багатьох сіл Аккерманського повіту, в тому числі Тудорово, Коркмази, Гура Роша, Каплани, Молдавка, Карагасани, Ганкишла, Слободзея-Гасени, Раскайци».В селі, займаючись господарством, поруч проживали люди різних національностей. Найпошире¬нішими прізвищами в селі були родини: Долготерів, Меріакре, Константанові, Шокоти, Цуркани, Криворученки, Бурдюжі, Тимофєєві, Царани, Гуцули.В дослідженні Бачинської О.А. «Взаємовпливи в культурі та побуті українців та представників інших національностей Придунайських земель (ХVIII – XX ст.)» зазначається спільність соціально-економічного стану й єдність релігії мали вирішальне значення при становленні сімейних стосунків між представниками різних національних груп. Внаслідок різних обставин у селах регіону відбувався процес поступового переселення різних національних груп з одних сіл в інші. Це створювало можливості передачі характерних традицій українського життя, козацьких звичаїв, досвіду найраціональнішого ведення господарства. Зазначене підґрунтя помітно впливало на виникнення спільних традицій усіх національних груп і створювало сприятливі умови для постійних контактів.За архівними даними, наведеними в досліджені Бачинської О.А., переважна більшість українського населення Придунайських земель сповідувала православ’я — 98%, інші були старовірами, римсько-католиками, протестантами, що також сприяло міжнаціональним контактам і в той самий час дозволяло зберігати власні традиції. Так, священик села Гура-Роша писав, що початкові знання віри помітні лише у парафіян українців, але молдавське населення, дивлячись на них, потроху переймало ці знання. Крім того, кожного року два-три українці з цього села… ходили на поклоніння святим мощам до Києва. Духовна складова в житті мешканців поселення Гура Роша завжди займала провідну роль. На основі даних церковних джерел можна зробити висновок, що на початку XIX століття в селі успішно функціонував один із самих розвинутих волосних церковних приходів. Так, за даними офіційного сайту Відділу релігійної освіти, катехізації і місіонерства Одеської єпархії Української православної церкви Московського патріархату, заснований у 1827 році приход села Руська Іванівка був приписаний саме до приходу села Гура Роша і до 1936 року успішно функціонував в його складі. Цікавий той факт, що до того часу 20 лютого 1807 року вже була заснована станиця Козача Усть-Дунайського козачого війська (нині – село Старокозаче), в якій 30 вересня 1808 року був відкритий власний приход. Цей факт, свідчить про те, що, не звертаючи уваги на географічну близькість до приходу станиці Козачої (в подальшому волосного села Старокозаче), приход в селі Гура Роша володів більш глибокими православними традиціями. Ймовірно, що значний вплив на розвиток села Гура Роша оказувала діюча на той момент православна церква, тоді як в селі Старокозаче церква була закладена лише в 1833 році, а освячена 11 роками пізніше. Ще одним доказом давно усталених православних традицій приходу села Козацьке слугує інформація про входження приходу села Семени (нині – село Семенівка) до складу приходу Свято-Михайловської церкви в селі Гура Роша.Село Гура Роша протягом XIX століття набувало все більшого розвитку. Так, за даними опису «Бессарабская область. Список населенных мест по свединиям 1859 года» (Санкт-Петербург, 1861 рік) в казеному селі Гура РошаАккерманського повіту Бессарабської областімешкало 896 осіб (474 чоловічої статі та 422 – жіночої), налічувалось 124 дворових господарства, існувала православна церква.[1]Станом на 1886 рік за даними дослідження «Волости и важнейшие селения Европейской России. Выпуск VIII» (Санкт-Петербург, 1886 рік) у колишньому державному селі при балці РошаПаланської волостімешкало 929 осіб, налічувалось 203 дворових господарства, існували православна церква, школа, етапне приміщення, 4 гончарних заводи. При чому, село Гура Роша по чисельності мешканців займало третє місце в волості після населених пунктів Олонешти (1646 осіб) та Тудорове (946 осіб) та третє місце за кількістю дворів після населених пунктів Олонешти (314 дворів) та Каркмаз (210 дворів), перевищуючи кількість населення і дворів в волосному селі Паланка (656 осіб та 152 двора).[2].За даними першого загального перепису Російської Імперії 1897 року «Населенные места Российской Империи в 500 и более жителей... по данным первой всеобщей переписи 1897 года» (Санкт-Петербург, 1905 рік) кількість мешканців села Гура Роша зросла до 1984 осіб (1020 чоловічої статі та 964 — жіночої), з яких 1943 — православної віри. [3].За даними дослідження В.Н. Бутовича «Материалы для этнографической карты Бессарабской губернии. Подробная информация о численности населения уездов, волостей и каждого населенного пункта (на 1907 год)», надрукованом у в Києв в 1916 році в с. Гура Роша Паланської волості Аккерманського повіту Бессарабської губернії станом на 1907 рік мешкало 1060 малоросов та 1350 молдован. Варто зауважити, що в зазначеному досліджені в складі Паланської волості є згадка про населений пункт Рошканська Коса, в якому проживають 260 малоросів. Назва зазначеного населеного пункту (нині село Красна Коса) «Рошканська» дає змогу припустити його заснування вихідцями з села Гура Роша.Початок XX століття своїми революційними потрясіннями приніс нелегкі випробу¬вання жителям села. В Першу Світову війну було призвано до лав армії чимало наших односельчан, значна частина яких не повернулася. Сім`ї залишилися без годувальників. Всі тяготи важкої праці лягли на плечі жінок, дітей, інвалідів, людей похилого віку. [ред.₴Революційні події 1917 р. Події революції 1917 року жителями села були сприйняті, як надії на покращення долі. Повалення царя і обіцянки більшовиків вселяли в свідомість селян сподівання бути господарями на землі. Але сепаративні мирні договори, які укладалися більшовиками і мали на меті досягнення „світлого майбутнього", фактично не виконувалися, проводилася торгівля землею разом з мільйонами людей, які на ній проживали. Ідеї української революції в наших краях не підтри¬мувалися, виходячи з національного складу населення.В листопаді 1917 року в Бессарабії утворюється парламентський орган під назвою «Стафул Церій» («Крайова Рада»), який проголосив Бессарабію «Молдавською Народною Республікою». Згодом «Стафул Церій» запросив у Бессарабію румунські війська. [ред.₴Період румунської окупації 3-го березня 1918 року територію Бессарабії скуповують війська буржуазно-поміщицької Румунії. На початку квітня 1918 року було проголошено об’єднання Бессарабії з Румунією. В наше село на довгих 22 роки приходить румунська влада, про жорсто¬кість якої, тортури та несправедливість добре пам`ятають старійшини села, не зі слів, а відчувши все це на собі. Період румунської окупації відносять до періоду економічної, політичної та соціальної кризи. Слов`яномовне населення примусово ставали румуномовними. за незнання румунської мови звільняли з роботи, не приймали на роботу, офіційні звернення подавали тільки румунською мовою. Політичні права обмежувалися участю у виборах, які проводилися за дик¬тованим „зверху” сценарієм.Поміщицьке землеволодіння румун перетворило селян на батраків, які не мали ніякої можливості на придбання власної ділянки землі. Сезонний та поденний найм були основним джерелом доходів наших односільчан в той час.28 червня 1940 року в результаті радянсько-німецького „Договору про взаємоненапад" та таємних протоколів, які підписані були 23 серпня 1939 року, Бессарабія ввійшла до складу Української РСР. Починається процес радянізації-націоналізація та колективізація. Жителі села по-різному сприйняли радянську владу: заможні селяни природно стали її противниками, адже їм необхідно було віддати до артілі все, що вони заробили тяжкою працею. Безземельні селяни в новій владі шукали порятунку від злиднів. Але всі плани радянської влади були зламані початком Великої Вітчизняної війни. Бессарабія була окупована в перші ж дні війни.Румунія була союзником фашистської Німеччини і тому вступила у війну на її стороні, сподіваючись повернути назад втрачені в 1940 році території. Більшість колишніх поміщиків повертаються назад, поновлюючи собі права на землі, будинки, установи, владу.172 наших односельчани пішли добровольцями до Червоної Армії. Для жителів села, які залишилися в окупації, знову настають жахливі часи румунської влади.В період Великої вітчизняної війни безпосередньо в кровопролитних боях приймало участь 225 жителів села, із них 114 загинули смертю хоробрих, 111 фронтовиків нагороджені орденами та медалями СРСР. Під час окупації села фашисти розстріляли багато активістів: Г.Н. Чумакова з сестрою, сім`ї С.І. Константинова і вчителя В.І. Устияна. Колгоспне майно було розграбовано, частково вивезено до Румунії. [ред.₴Інформація про учасників бойових дій
    Облікова картка Бояна Кіндрата Прокоповича[ред.₴Звільнення Бессарабії від окупантів і післявоєнний розвиток Довгоочікуване визволення настало 23 серпня 1944 року. В результаті успішно проведеної Червоною Армією „Ясько-Кишинівської операції" було визволено Бессарабію. Розрухи, нестача тягової сили, знарядь праці, людей - ось з чого починали післявоєнну відбу¬дову . В селі створюються дві сільгоспартілі, кордоном яких була центральна вулиця з півночі на південь. Західна частина села - з молдавсько мовним населенням та східна - з слов`яномовним населенням.Серйозним випробовуванням для жителів села був голод 1946-1947 років. Спасінням для більшості мешканців села була благополучніша, в плані забезпечення продуктами харчування, Західна Україна.Нестача кваліфікованих кадрів, низький рівень грамотності жителів села, сприяли відкриттю в селі школи. Існуюча в період окупації румунська школа була з суворими дисциплінарними порядками, але рівень освіти 4-х-літньої школи був низьким. В 1946 році в селі відкривається початкова, а в 1948 році - семирічна школа. Для роботи в ній в село приїздять кваліфіковані вчителі: Павло Герасимович та Олександра Іванівна Солоненки, Кирило Олександрович та Васса Яківна Яковчуки, Семен Мойсейович та Клавдія Василівна Кобилянські, Марія Володимирівна Вострікова, Лідія Василівна Рябченко, Марія Максимівна Кисла, Неоніла Степанівна Скутельник, які весь свій трудовий стаж, а дехто і все своє життя пропрацювали і прожили в нашому селі, якому в 1948 році повернули його історичну назву - Козацьке.В 1948 році існуючі дві сільгоспартілі об`єднуються в одну - імені Молотова.В адміністративному поділі наше село відносилося до Старокозацького району Ізмаїльської області.В 1957 році „політика укрупнення" призвела до реорганізації. До колгоспу приєднують землі колгоспу імені Ворошилова, село Зеленівка; до сільської ради - село Красна Коса, заснування якого пов`язане з вихідцями з Козацького. Об’єднуються два райони - Старокозацький і Лиманський в Білгород-Дністровський район. Ізмаїльська область приєднується до Одеської. [ред.₴Розвиток у 60-ті роки ХХ ст. Найпотужнішого розвитку наше село набуває в період 50-60-х років ХХ ст. Значний внесок здійснив голова колгоспу Федір Петрович Міщенко (колгосп вже називався «Україна»), який був нагороджений "Орденом Леніна" та на честь якого названа центральна вулиця села. Порядний, добротний господар організував і керував будівництвом Будинком Культури(1963р.),середньої школи(1965р.), дороги, що з`єднувала село з автодорогою Білгород-Дністровський - Кишинів, дитячого садка(1969р.), інших споруд. Паралельно будується ціла низка господарських об’єктів що дала колгоспу стати мільйонером.В 1960 році в селі відкривається середня школа, яка в 1965 році переїздить до нової будівлі. За майже 45 річну свою історію школа випустила 29 золотих і срібних медалістів.1. Малінська Валентина Парфентіївна – в 1960 р. нагороджена срібною медаллю.2. Мирза Віра Михайлівна – в 1960 р. нагороджена срібною медаллю.3. Михальчук Омелян Якович – в 1961 р. нагороджений золотою медаллю.4. Шановський Анатолій Максимович – в 1963 р. нагороджений срібною медаллю.5. Пасніченко Юлія Василівна – в 1966 р. нагороджена срібною медаллю.6. Ботезат Семен Порфирович – в 1966 р. нагороджений срібною медаллю.7. Яценко Валентина Григорівна – в 1966 р. нагороджена золотою медаллю.8. Александров Петро Зосимович – в 1966 р. нагороджений срібною медаллю.9. Михальчук Стапан Якович – в 1966 р. нагороджений срібною медаллю.10. Димитрашко Олександра Захарівна – в 1967 р. нагороджена срібною медаллю.11. Сирбул Раїса Остапівна – в 1967 р. нагороджена срібною медаллю.12. Кисла Антоніна Петрівна – в 1981 р. нагороджена золотою медаллю.13. Щербина Володимир Павлович – в 1985 р. нагороджений золотою медаллю.14. Гратій Сергій Іванович – в 1991 р. нагороджений срібною медаллю.15. Довганюк Леся Іванівна – в 1997 р. нагороджена срібною медаллю.16. Ботезат Тетяна Андріївна – в 1999 р. нагороджена золотою медаллю.17. Гратій Дмитро Іванович - в 1999 р. нагороджений срібною медаллю.18. Запша Наталя Сергіївна – в 1999 р. нагороджена срібною медаллю.19. Овсянников Дмитро Юрійович – в 2003 р. нагороджений срібною медаллю.20. Кушніренко Валерій Михайлович – в 2003 р. нагороджений срібною медаллю.21. Катан Альона Олександрівна – в 2004 р. нагороджена золотою медаллю.22. Скутельник Олександр Тимофійович – в 2004 р. нагороджений золотою медаллю.23. Чебан Олександр Якович – в 2006 р. нагороджений золотою медаллю.24. Іванов Олександр Олександрович – в 2006 р. нагороджений золотою медаллю.25. Халахурда Вадим В’ячеславович – в 2007 р. нагороджений срібною медаллю.26. Катан Віталій Олександрович - в 2011 р. нагороджений золотою медаллю.27. Минаскурта Світлана Вікторівна - в 2012 р. нагороджена золотою медаллю.28. Біла Христина Станіславівна - в 2012 р. нагороджена золотою медаллю.29. Хворостецька Анастасія Вікторівна - в 2012 р. нагороджена золотою медаллю.