Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру
Геопортал адміністративно-територіального устрою України

Науково-дослідний інститут геодезії і картографії

Тип:
КОАТУУ:5121884201
Змін всього:
Дата заснування/створення:
Рік віднесення до категорії міст:
Поділ міста:
Площа:10477149.0391488
Населення:4134
Густота населення:219,49 осіб/км²
Поштовий код:67211
Телефонний код:+380 4854
Домені імена:
Телефонний код:
Назва мешканців:
День міста:
Міста-побратими:
Водойми:

Адреса:
Веб-сторінка:
Мер міста:
Голова держадміністрації:
Голова ради:

АТУ

Районів:0Списокна карту
Міських рад:0Списокна карту
Селищних рад:0Списокна карту
Сільських рад:0Списокна карту
Міст:0Списокна карту
Селищ міського типу:0Списокна карту
Селищ:0Списокна карту
Сіл:1Списокна карту

Відстань

До столиці:353637
До районного центру:10082
До найближчого міста:

Площа:10477149.0391488
Периметр:26412.1141537872
Сусіди:селище міського типу Радіснесело Червонознам'янкасело Желеповесело Причепівкасело Великозименовесело Марціянове



Червонозна́м`янка(до1930  —Катаржине , до1961  —Сталіне ) —селовУкраїні , Іванівському районі Одеської області . Населення становить 4134 осіб.
Історія села[ред.₴За часів Російської імперії Втікаючи з Османської імперії, залишивши напризволяще рідні домівки, болгари переселялись на південь Російської держави на відведені для них території. На землях поміщика- бригадира (військове звання, середнє між генерал-майором та полковником) Іллі Пилиповича Катаржі на виділених ділянках болгари заснували колоніюКатаржину . До прибуття колоністів зазначена місцевість мала назвуКатаржина (Катаржієва) дача . Назва місцевості, де оселилися болгарські колоністи, походить від прізвища колишнього власника земель І. П. Катаржі.Заселення Катаржино болгарськими колоністами відбувалося кількома етапами. Перша згадка про Катаржино датується1804роком. У М. С. Державіна знаходимо, що нову партію болгарських переселенців розселили по колоніяхКубанка ,ПарканитаКатаржино1804 року. Ще одна згадка про поселення зустрічається трохи пізніше в архівній справі Комітету з опіки іноземних переселенців Південного краю Росії («Попечительный комитет иностранных поселенцев Южного края России» — рус.) за1806рік, де говориться, що восени цього року сподіваються на приїзд колоністів до колонії Катаржину. А також в1812році — в кореспонденціях Контори помічника Головного судді Розенкампфа, Катаржинського сільського приказу, Одеської портової карантинної контори, Голови болгарських колоній Зеле Нестерова, наглядача Парканської колонії, — про приїзд болгарських колоністів морем та розселення їх в Катаржина та Малому Буялику. На новому місці болгари в короткий час будують собі будинки і обзаводяться господарством. Вже в 1814 році було зведено кам’яну церкву, а копії метричних книг зберігаються з 1811 року. Канцелярія Одеського відділення Комітету з опіки починаючи з 1817 року була перенесена з Одеси до колонії Катаржину. Управляючим одеськими колоніями в 1816 році призначається К. К. фон Лау, і залишається ним до реорганізації.Згідно з донесеннями Одеської контори в справах іноземних поселенців, 6 травня 1826 р. колонію відвідав проїздом Государ Імператор Микола Перший. Імператор доброзичливо розмовляв з почесними мешканцями поселення, що зібралися з цієї нагоди, відвідав садибу поселенця Желязка Янчева, якому через генерал-ад’ютанта Бенкендорфа передав сто карбованців.Станом на1886рік в селі, центріКатаржинської волості Тираспольського повіту Херсонської губернії , мешкало 3456 осіб, налічувалось 497 дворових господарств, існували православна церква, школа, земська станція, 12 лавок, 8 винних погрібів, винний склад, відбувались базари по понеділках[1].На початку ХХ століття в Катаржино для вірних діяло дві православні церкви, до парафії яких відносилось 719 дворів, і 5428 парафіян. Катаржино стає центром волості, а церква Вознесіння — Катаржинським благочинієм («Катаржинское благочиние» — рос.). В селі працюють 4 навчальних заклади: двокласне Міністерське училище (на 240 хлопчиків), церковно-парафіяльна школа (на 40 хлопчиків та 14 дівчаток), чоловіча школа на громадських засадах («Общественная мужская школа» — рос.) на 60 хлопчиків та Земська жіноча школа (на 50 дівчаток). [ред.₴За радянських часів
Цій статті необхідно надатиенциклопедичного стилю .
Допоможіть переписати її згідно зправилами Вікіпедії ! Див. такожКатегорія:Статті для зміни стилю .1920Радянська влада вже встановлена, розпочався переділ землі. До революції родовий дворянин Малаховський, який мешкав за півверсти від Катаржино, володів цегляними та черепичними заводами, паровим млином, маслозаводом, конюшнями та землею. Все це перейшло до рук артілі. Напередодні 1924 р. в селі налічувалось 1200 дворів, було створено шість сільгоспартілей: ім. Луначарського (1921 р.), ім. Шевченка (1921 р.), ім. Зінов’єва, ім. Леніна (1921р.), «Об’єднання» (1922 р.), «Іскра» (1924) [12]. На земельному сході, що проходив з 16 по 24 березня 1924 р., 319 осіб, які мали право голосу, постановили, що переділу підлягають 11299 десятин і 1200 кв. саженей землі. Частину землі було виділено під місцевий запасний фонд (600 десятин орної), 26 десятин — трудовим школам, 2 десятини — амбулаторії, 12 — під показове поле, 10 — інтернату, 5 десятин — ветлікарні, 30 десятин відвели під насіннєвий фонд, 15 десятин — сільбуду, 10 — під розробку матеріалів для цегляного та черепичного заводів, які належали Малаховському. Землі, що залишилися, потрібно було розподілити між окремими домогосподарствами, згідно з кількістю розверстаних одиниць у родині, усього налічувалась 5421 розверстана одиниця. Порядок роздачі землі було затверджено на зборах, вирішили роздавати її за жеребом.Напередодні1925в селі — три трудові школи: №№ 1, 2, 3, а також школа лікнепу. На зборах катаржинських шкіл від 21.11.1925 р. слухали заяву голови батьківських зборів про болгаризацію та ухвалили: ввести викладання в перших та других групах болгарською мовою за болгарськими підручниками, а в третій групі додати викладання українською мовою [13]. На підставі відомості щодо безпритульних дітей за 1925 р., в селі 17 сиріт від 3 до 15 років, але за відсутністю дитячих установ для дітей-сиріт, їх розмістили у хазяїв.У 1925 році було створено болгарський Великобуяликський район з населенням чисельністю в 20 тисяч осіб, до складу якого входили села: Великий Буялик, Малий Буялик, Катаржино, Кубанка, Верхній та Нижній Куяльник. За версією слідчих НКВС, один з місцевих відділів «болгарської націоналістичної диверсійно-шпигунської організації» знаходився на території Катаржинської болгарської сільради. До його складу слідство записало більшість місцевих керівників болгарської національності, за допомогою слідчих болгарські комуністи «визнали» і боротьбу проти генеральної лінії ВКП(б), і багато чого іншого. Почалися масові арешти.Період з 1918 по 1941 рр. був найважчим у житті села, тому що люди пережили переділ власності, колективізацію, голод, репресії. У 30-ті роки с. Катаржино було перейменовано уСталіно . [ред.₴Друга світова війна5 серпнядирективою Ставки Верховного Головнокомандувача Південному фронту було наказано Одеси не здавати. Окремій Приморській армії — наказано відійти на перший рубіж оборони Одеси — станції Кучурган, Роздільну, Катаржино, Березівку. Перший рубіж оборони виявився нетривким. В розрив, який утворився між 9-ю армією та Окремою Приморською армією, увірвались війська 11-ї німецької армії, на Катаржино і Березівку наступало 9 дивізій 4-ї румунської армії. І вже 8 серпня лінія фронту пройшла по дузі від Белчівки на Дністровському лимані до Кагарлика, і далі через Стару Вандалинку до станції Буялик. Село Сталіно (Катаржино) вже знаходилось під контролем румунської армії, та бої за Одесу тривали до 16 жовтня 1941 року. В Сталіно знаходився шпиталь для румунських солдатів, який розміщався в школах і наметах неподалік від церкви Вознесіння. За спогадами І. Ф. Юрдіка, Ф. Атанасова, Г. В. Сербіної, померлих у шпиталі солдатів відспівували та ховали поблизу церкви. Усього налічувалось близько 100-120 поховань.Після тривалої перерви були відновлені служби і румуни наполягали на обов’язковому відвідуванні церкви мешканцями села. Керування сільським господарством залишилось без особливих змін, тільки бригади стали називати «десятками» та в неділю не працювали. Певну кількість врожаю здавали місцевій владі, а решту розподіляли між собою. Комендатура знаходилась в приміщенні ветеринарної лікарні, а примар (мер) знаходився в будинку сільради. Найсуворішим покаранням було ув’язнення терміном на один чи два місяці в районі міста Бендери. Серед заарештованих були С. Т. Драгоєв, М. Ф. Болгаров, І. І. Варбанець та інші (за спогадами І. Ф. Юрдіка). В період окупації села було введене обов’язкове вивчення румунської мови у школах.Група військ Третього Українського фронту під командуванням генерала Ісси Олександровича Плієваз боями4 квітня 1944року о 7.00 визволили село. Після визволення села у терміновому порядку всіх чоловіків призовного віку було відправлено на фронт — на передову. Для значної частини катаржинців перші бої на Дністрі в районі містаБендеривиявились останніми і місця поховання багатьох не знайдені до цього часу.В селі до 22 травня знаходився штаб Третього Українського фронту на чолі з генераломР. Я. Малиновським . В зв’язку з призначенням його головнокомандувачем Другим Українським фронтом 22 травня 1944 року Р. Я. Малиновський вилетів літаком з села Сталіно (Катаржино) до штабу Другого Українського фронту, який тоді знаходився в селі Балани за 10 км далі на південь від села Ришкани. Доки Малиновський знаходився в селі, майже всіх мешканців було виселено до села Гороблево. Всіх, хто міг тримати в руках лопату, відправили на 20 днів копати укриття для літаків в районі хуторів Раковський та Наливайко, а також окопів в районі села Гребеники.Секретар сільради (1944-1947 рр.) Г. П. Друмова прийняла більше 300 повідомлень про смерть солдатів з Катаржино в період з 1944 по 1945 рр. До цього часу немає точних даних щодо кількості загиблих та таких, що пропали безвісти. Післявоєнні роки, з 1946 по 1951, були дуже тяжкими, економічне становище в селі було неймовірно складним. У колгоспах (на той час їх було шість) не вистачало техніки та робочих рук, до праці залучали дітей, старих та жінок. Багато дітей не могли відвідувати школу, оскільки працювали в колгоспі. В багатьох сім’ях хлопчики 12-15 років були найстаршими чоловіками та виконували всю важку чоловічу роботу. [ред.₴Повоєнні часи Весна-літо1946року були посушливими та несприятливими для врожаю, але не зважаючи на це колгосп мав плани з хлібозаготівель. Держава реквізувала все зерно й тим самим прирекла мільйони людей, включаючи мешканців Сталино, на голод та мученицьку смерть. Втім, СРСР відправив до Польщі 100 тисяч тон зерна, до Болгарії — 50 тисяч. Голод 1946-1947 рр. призводить до різкого скорочення чисельності болгарського населення, особливо в колишній Ізмаїльській області та Молдові. Кількість померлих була такою, що не встигали їх реєструвати та ховати. Тільки на одній вулиці (нині — Котовського), за спогадами І. Ф. Юрдіка, померли від голоду більше трьох осіб, в числі померлих — Антон Іванов, Михайло Гасій. За кілька колосків, підібраних на полі, Ганна Даракова та Анастасія Желязкова були засуджені на три роки. У 1947 році був врожай кукурудзи та ячменю і люди почали відгодовуватися мамалигою. Тракторів не вистачало, орали на коровах чи самі впрягались по 4-6 осіб. Нову техніку МТС отримали лише в 1948 році: це були два трактори СТЗ-НАТІ, а старих тракторів було близько 15 на половину Цебриківського району. І тільки на початку 50-х років люди оговтались від наслідків війни та голоду.З 1951 року село поповнилось українськими переселенцями, які були депортовані з села Поляна Нижньо-Устрикського району Дрогобицької області, а також з інших сіл. Переселяли усіх без винятку, незалежно від національності. Люди були позбавлені права вибору місця майбутнього мешкання. Усього було переселено до села Сталіно 254 родини, 1265 осіб.Село Поляна було одним з найбільших сіл в околицях Солінського озера. Історично доведено, що вже в першій половині XV ст. тут був оборонний пост, а появу самого села відносять до 1456 р. Спочатку в селі з’явився костел, а згодом, у 1533 р. була побудована перша греко-католицька церква. Згідно з переписом населення 1767 р., в Поляні проживало 457 греко-католиків, 384 римо-католики і 47 євреїв. Селяни господарювали на 1663 моргах землі. У селі діяли дві народні школи: польська, заснована Товариством народних шкіл, і русинська (українська). У 1870 р. тут почали видобувати нафту. Більшість населення працювало на розробці 20 навколишніх нафтових свердловин. На 1921 р. в селі — 213 будинків, в яких проживає 1342 мешканці: 511 греко-католиків, 731 римо-католик, 99 іудеїв. В Поляні було переважно польське населення. У 1931 р. село налічувало 1604 мешканця, займало 2170 гектарів, з яких 1734 використовувалися під сільське господарство [23]. У міжвоєнний період існували ансамбль скрипалів та аматорський театр, у селі налічувалось сім крамниць [22. С. 7, 173]. Після повернення цієї території Польщі та проведення операції «Вісла», родини русинів-українців були примусово переселені до села Сталіно, а родини, які мали польські корені, виїхали до міста Лєгніца. Цю депортацію було названо «Акція-51». Терен, з якого проводилося виселення, належав до етнічних земель бойків — субетнічної групи українського народу. Прихильність до рідних місць, як один із проявів консерватизму бойків, була настільки сильною, що старші покоління сприймали виселення як катастрофу всього свого життя. Також до села Сталіно були переселені деякі мешканці сіл Хміль, Чорна, Телешниця та Сиковець. В історії села цього періоду можна виділити три ключові події: переїзд переселенців із Західної України, знесення церкви та чергове перейменування села.Деяким переселенцям віддали порожні будинки, решту підселили до місцевих мешканців. Впродовж декількох наступних років для них побудували нові будинки, стіни яких були з землі та глини. Так у селі з’явилась вулиця під назвою Нова. У 1950 р., згідно з розпорядженням Цебриківського райвиконкому, була створена комісія. Вона прийняла рішення, що церква, яка знаходилась у зруйнованому стані, відбудові не підлягає, тому є доцільним знести її та передати будматеріали на потреби сільського та колгоспного будівництва [24]. Але, за спогадами очевидців, церква була у доброму стані.У 1953 р., із застосуванням техніки, колгоспники (голова колгоспу — Микола Дмитрович Степанов) почали зносити церкву, але зіткнулись із значними складнощами. За спогадами місцевих мешканців, розчин, який використовувався для побудови церкви, був таким міцним, що руйнування йшло довше, ніж було заплановано. Фундамент церкви послужив основою для побудованого в 1959 р. Будинку культури. В 1961 р. село було перейменовано із Сталіно у Краснознам’янку. За спогадами голови сільради з 1960 по 1962 рр. та з 1970 по 1972 рр. Федора Михайловича Олексіва (1935 р. н.), йому зателефонував Іван Ананійович Волков (голова Цебриківського райвиконкому) й віддав розпорядження щодо термінового, у триденний термін, перейменування села. Олексів відразу запропонував перейменувати в Катаржино. Але І. А. Волков попередив, щоб цю назву навіть і не згадували. Зібрали засідання членів сільради, на якому була ухвалена пропозиція секретаря парторганізації колгоспу ім. Сталіна Новожилова щодо перейменування села Сталіно в Ульяново. Постанову було відправлено до райвиконкому, а згодом до облвиконкому на затвердження. Але в області цю назву не прийняли й надали ще добу для прийняття іншої. Це був період збирання врожаю, тому М. Д. Степанов відмовився скликати сесію. Він сів на двоколку та об’їхав поля, де знаходились у цей час близько 15 депутатів, з пропозицією назвати селоКраснознам’янка . Таким чином, було складено новий протокол, який відправили на затвердження. І вже через кілька тижнів у газеті «Чорноморська комуна» було надруковано повідомлення про перейменування с. Сталіно в Краснознам’янку. Через декілька років Краснознам’янку було перейменовано в Червонознам’янку.